Піч-годувальниця

Красноармійське педагогічне училище

Циклова комісія українознавчих дисциплін

ПІЧ-ГОДУВАЛЬНИЦЯ

Дослідження здійснили

члени гуртка «Берегиня»

Викладач: Яринко Л.О.

Красноармійськ, 2016

Піч-годувальниця: дослідження членів етнографічного гуртка «Берегиня»: призначення, історія, прикмети, повір’я, вірші, казки, сценарії свят. – Красноармійське педагогічне училище, 2016. – 28с.

В Україні з прадавніх часів існував справжній культ печі. І не лише тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом родинного вогнища, неперервності роду. До неї ставились як до живої істоти, бо вона була покровителькою всім членам кожної родини.

Гуртківцями зібрано цікавий матеріал з історії родинного вогнища, записано перестороги для дітей і дорослих щодо поводження з вогнем, укладено сценарії свят.

Призначено для викладачів, студентів та школярів.

СИМВОЛІКА ВОГНЮ

З давніх часів вогонь вважався символом духовної енергії, руйнівної і водночас народжуючої сили. А ще вогонь – символ багатства, добробуту, сили, кохання. Вогню поклонялися всі люди світу. Бо Вогонь і Вода – Брат і Сестра, що поєдналися і утворили любов.

З початку світу вогонь уявлявся людиноподібною істотою чоловічої статі, посланцем неба. Як і Сонце, він дає людям світло, тепло, хліб, допомагає у справах. Може бути добрим і лагідним, у всьому корисним, а може й покарати – залежно від ставлення до нього. Отже, божественне походження вогню зумовлювало і віру у священну суть вогнища – символу роду. Його заборонялося оскверняти, забавлятися з ним, кидати в нього щось погане чи плювати, вірили, що вогонь може спалити господаря, який його не шанує.

Вогонь – грізна природна стихія, а в приборканому стані надійний помічник і друг людині. Піч – домівка вогню, тому вважалася святою, у неї шукали захисту дівчата під час сватання. Біля печі не можна було лихословити, навіть прислів’я існує: «Сказав би тобі, так піч у хаті». За українським повір’ям, кожного дня треба робити печі подарунок: на піч ставити горщик з водою і поліно, щоб вона мала що їсти і пити.

Здавна наші предки вважали вогонь символом очищення від скверни, тому ритуальне його використання зустрічається майже в кожному українському обряді: багаття із соломи кладуть на воротях під час весілля, для здоров’я перестрибують через вогнище на Івана Купала, спалюють у саду сміття перед Новим роком, розводять вогнище біля церкви у Великодні свята і на Святвечір. Для цього використовують вогонь, здобутий тертям однієї деревини об іншу. Такий вогонь мав назви «святий», «живий», «цар-вогонь», «лікувальний», «Божий».

Вогонь завжди допомагає молоді в любові. Так, на Купала дівчата і хлопці попарно стрибають через багаття, намагаючись не розняти рук, тоді обов’язково одружаться. Дівчата пускають вінки на воду із запаленими свічками: свічка веде вінок до того берега, де живе милий. Безпосередню участь бере вогонь і в діючих ворожіннях на Андрія та на Новий рік: на миску з водою дівчата пускають човники з горішків, у яких запалені свічечки: куди попливе човник, з того боку прибудуть свати. Так Вогонь і Вода вирішують долю дівчини.

Цікава етимологія слова вогонь. Деякі дослідники вважають спорідненими слова «бог», «багатство», «багаття». У побуті його називають «жижа», «свята жижа», а у фольклорі зустрічаються легенди про здатність вогню літати, говорити по-людському. Тому в замовляннях його називають на ім’я: Іван, Миколай.

Оберігають людину не лише живий вогонь, а і його символи: хрест, сіль, часник, віск, вуглина. Таку ж символіку має і червоний колір – колір вогню і сонця, що ходить. Іскра з’явилася на перехресті, тому хрест здавна вважається символом вогню, який і дотепер використовується в архітектурі, в орнаментах вишивки тощо.

Яринко Л.О., викладач українознавчих дисциплін

Вогонь і Піч – чудодійні обереги кожної домівки, символ материнського першопочатку (начала); чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості. Ще 6 тис. років тому існував символічний образ-тотем Піч-мати, який обожнювали як захисток життєдайного вогню. «Рідну матір може підмінити лише піч», – казали у давнину. Аще говорили так: «Піч – наче мати рідна», «Піч у хаті – те саме, що вівтар у церкві»,

У міфології кожного народу вшановували духів, що були пов’язані з вогнем. У литовців був дух Каукас, який ніс у дім добро і жив під піччю. Стародавні римляни вшановували Форнакс – богиню домашнього вогнища. У слов'янській міфології аналогічні функції виконував Рарог. Пізніше у слов’янській міфології з’явився домовик, який постійно перебував у печі, на печі чи за нею, так званий - пічник.

З прадавніх часів в Україні існував справжній культ печі, яка була глибоким символом родинного вогнища, неперервності роду. Адже в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо

Пов'язаному з піччю вогнищу предки приписували чудодійні сили покровителя роду. Тому піч була тим священним місцем, де жінка народжувала дитину.

Водночас піч – обитель старших членів родини. За повір'ям, піч може взяти хвору дитину і повернути її здоровою.

М.Коцюбинський у повісті «На піч» описує давній звичай, коли вогнище стало на захист честі дівчини, кинутої хлопцем, який обіцяв одружитися з нею. Вона таємно проникла до хати свого обранця, а потім у всіх на очах сіла на піч. У такому разі ні хлопець, ні його батьки вже не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищення вогнем згадує і М.Гоголь («Вій»): люди, які несли тіло панночки до церкви, прикладали долоні до печі.

Піч була живою покровителькою членам всієї родини, особливо нареченим дівчатам, які з великою пошаною вклонялися спочатку передньому куту хати, порогу і печі, а потім уже іконам. Відомий обряд, коли засватана дівчина «колупала піч», прохаючи тим самим у домового дозволу на шлюб. Деякі дослідники вважають, що таким чином вона виконувала символічний акт. Адже під нігті потрапляли не просто глина, а часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла принести і в дім нареченого.

У деяких регіонах з цією ж метою молода під час переходу до оселі молодого брала з собою жарини з печі.

Цікаво також, що коли знахарка проводить лікування в хаті, то проказує замовляння лише в баб'ячому кутку, біля печі. Цей куток вважався й місцем невістки. Вихід із нього до красного кута (світлиці) був знаковим символом і використовувався у весільному обряді.

Піч була глибоким поетичним символом багатьох народних обрядодій. Підтвердженням єдності сонця і вогнища є випічка в печі короваїв, що за формою нагадували сонце. З нею пов'язані обряди «женити комина» (комин - частина печі), «посвіт» та ін.

Піч постійно тримали в чистоті, часто білили, прикрашали розписами (Поділля), мальовками з паперу (Петриківці). витинанками (Хмельни-ччина), Вона була символом високих естетичних смаків українців. Заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі («Сказав би, та піч у хаті»). Піч була оберегом від різної нечисті. Лучину, жаринки, попіл використовували при ворожіннях, лікуванні. На знак пошани до віковічної годувальниці на Рівненщині навіть споруджено пам'ятник печі.

У фольклорі, літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, тепло, затишок та ін.

ОБЕРЕГИ, ЗВИЧАЇ, НАРОДНА МЕДИЦИНА

Важливим символом родинного вогнища, неперервності роду, «учасником» багатьох народних обрядодій в Україні виступала піч, виготовлена з каменю і глини, яка відігравала помітну роль у життєдіяльності людей.

На Слобожанщині існував справжній культ печі. З нею пов'язані численні звичаї та повір'я, оберегові дії, родинні обряди «женити комина», «посвіт», «народини», «хрестини», «поховання» тощо. Біля печі в «баб'ячому кутку» проводили свої дії знахарки й ворожки. Символіка печі знайшла й широке відображення у народній поетичній творчості та мистецтві, у звичаєвій, обереговій культурі та народній медицині слобожан. Велике значення в народній звичаєвості відігравали й частини печі: комин, вивід, устя, печина.

Звичаї, що стосувалися освоєння нової печі, лікувальні рецепти, пов'язані з піччю, попелом, оберегові дії, спрямовані на захист від «злих сил». Наприклад, у с. Єгорівка пічника, який приступав до роботи, потрібно було гарно пригостити, всіляко висловлюючи йому пошану. Від цього залежало, якою буде майбутня піч. Адже незадоволений господарями, пічник міг зробити так, що з печі дим ішов у хату і навпаки, всіляко посприяти, тому, щоб піч була гарною, вмурувавши для цього в її стінки ладан, гроші. За звичаями, у Куп'янщині вперше топили піч, позичивши вогню у сусідів. Розпаливши піч, клали туди житньої соломи, гілочки свяченої верби. Хороше горіння віщувало хороше життя і навпаки, якщо дим ішов у хату, – це на часті лайки в родині. У с. Арапівка, коли топили піч перший раз, потрібно було дочекатися, доки усі дрова перегорять, а вже потім саджати в піч непарну кількість хлібів. В один із них заліплювали вуглинку з печі. Якщо після випікання ця вуглинка перегоряла або перетворювалася на попіл – це віщувало господарям удачу, щастя. Є й інші прикмети.

Наприклад, у нову піч на вогонь господиня мала поставити першим горщик, який ще не був у використанні. Далі тричі хрестила устя печі хлібною лопатою, примовляючи: "Господи, поможи в добрий час у новій печі топити". Піч вважалася гарно зробленою, якщо горщик не лопався

Зафіксовано ще кілька звичаїв і прикмет, пов'язаних з піччю. Так, піч не можна було мазати вагітній жінці, бо дитина буде «удушлива». Щоб бути гарною прялею, дівчина мала кинути в піч вперше напрядене нею прядиво.

            Не годилося лишати піч порожньою, а треба щоб у ній увесь час стояла в горщику вода і лежало поліно. «Щоб пуста піч не була! Як уже кончиш, загребеш жар – треба кидати дрова (поліно чи двоє), щоб було по чому в рай переходити». Замітати в печі потрібно тільки чистим помелом.

У багатьох українських селах побутував такий звичай: під час сватання дівка мала стояти біля печі і колупати комин (колупала піч). Це символізувало, що частинку свого домашнього вогнища, домашнього тепла, дівчина, ідучи назавжди з рідної хати, намагалася забрати із собою.

А ще говорили, що в піч не можна складати сміття і різний непотріб, а залишати її в чистоті.

В уявленнях людей піч уособлювалася зі своєрідним центром домівки. Вона дійсно займала значну частину житлового приміщення хати. На ній починала своє життя людина (дитину після народження одразу клали на піч), на ній закінчували життя люди похилого віку. Біля печі найчастіше відбувалися лікувальні дії. Смисл народних способів лікування – відділення і вигнання хвороби від людини. Цього можна досягти у місцях, які осмислювалися в народному уявленні кордоном (поріг, вікно, устя печі). Вірили, що з димом через пічну трубу людину покидає «пристріт», а вилите під піч «дання» нанесе шкоду тому, хто його дав.

 За повір'ям, піч могла забрати хворобу в людини і зробити її здоровою. Так, наприкінці ХІХ століття у Слобідській Україні в печі «загнітали» хвору на «сухоти» (сухоти, сухотка, сушець – народна назва туберкульозу) дитину. Згідно із записами дослідників, баба-знахарка вранці саджала недужу дитину в піч, витоплену звечора і промовляла відповідне замовляння. У цей час мати дитини тричі обходила навколо хати, щоразу доходячи до передпічного вікна, заглядала в нього і питала: «Що ти, бабусю, робиш?» Та відповідала: «Хліб гнітю». Після третього разу мати заходила до хати, а баба віддавала їй дитину.

.Цей лікувальний обряд пов'язаний із віруваннями в те, що хвороби можна позбутися, «народившись заново», повернувшись до моменту народження. У багатьох народів існували ритуали умовного знищення людини, а з нею і хвороби. Тож відправка дитини в піч символізувала тимчасову її смерть і нове народження вже здоровою. Тепло печі придатне для лікування застуди, лихоманки, ревматизму, радикуліту, запалення легенів. Лежачи животом на теплому черені печі, лікували й болі в животі, здуття.

Харківські краєзнавці спостерігали процес лікування «младєнчеського»: «Як младєнческе нападає, шептуха стає перед піччю, шепоче молитву. Дитина переспить – проходе». А в іншому селищі, щоб не боліла голова, кидали у піч волосся зі словами: «Поки піч горить – голова болить». Піч, як своєрідний центр житлового простору людини в її уявленнях та віруваннях, пов'язувалася з місцем, де відбувалися усі важливі події в її житті, у тому числі позбавлення від хвороби шляхом проведення захисних обрядів з метою профілактики хвороб «неприродного походження».

Вірячи в очисну і лікувальну силу вогню, домашнього вогнища, уособленням якого виступала піч, українці приписували магічну силу не тільки самій печі, а й її частинам (челюсті, комин, заслінка, димохід), печині (шматок глиняної обмазки чи цеглини, який випав із печі), сажі, попелу. Вони знаходили широке застосування в домашній медицині й знахарстві, служили своєрідними оберегами. Вважалося,що при болях у горлі потрібно було потертися ним об комин і об припічок. Всілякі цілющі трав'яні відвари, настоянки готувалися в глиняних горщиках саме у печах. Інколи горщик з ліками мав стояти в печі кілька днів – вважалося, що тільки так ліки набирали найбільшої сили.

У Старобільщині, помітивши заздрісний погляд, говорили: «Сіль тобі в зуби та печина, та болячка між очима». Інший варіант – «Сіль тобі в очі, печене в зуби. Тоді наврочиш, як язик через хату переволочиш». Печина виконувала роль оберегу й для новонароджених. З метою захисту від злих сил у рукав сорочки, в.яку одягали немовля, разом із іншими оберегами зав'язували шматочок глини з печі. Хрещені батьки, несучи дитину до церкви на хрещення, залишали печину на кожному перехресті, яке траплялося по дорозі, адже перехрестя в обрядовій практиці українців часто виконувало функцію кордону, де відбувалися різноманітні дії-обереги - за народними уявленнями на перехресті нечиста сила втрачає орієнтир, збивається зі шляху і зникає. У південно-східній частині України піч була багатоплановою, тобто до її складу входили комин, припічок, підпічок, лежанка, черево печі. Заслонка (вона ж затулка, завихрюшка) оберігала хату від вогню, вважалася оберегом. А на лежанці завжди мало бути багато зерна, краще, як це буде просо: воно приємне на дотик, довго зберігає тепло. Старі люди прогрівали на ньому свої кісточки, відходили хвороби. Піч називали годувальницею, розважальницею, лікувальницею, заступницею.

РОЗКАЖИ МЕНІ, БУДЬ ЛАСКА, ПРО ПІЧЕЧКУ КАЗКУ…

Хочеш їсти калачі - не сиди на печі

Українська народна казка Подніпров’я

Це було давно. Настав місяць жнив. Водному селі жила проста селянська сім’я: тато, мама, Женя, Саша, Вітя.

Одного дня мама сказала:

- Діти, ви вже великі, і сьогодні ми всі підемо на поле збирати врожай.

Всі погодились, тільки Вітя заявив, що хворий. Коли мама з дітьми пішла в поле, Вітя побіг гратися з хлопцями.

Ввечері, вертаючись з поля, брати помітили Вітю, який біг додому. Діти розповіли батькам. Але тато з мамою ніби не чули про це. Всі дружно вечеряли, ділилися враженнями про свій робочий день.

На другий день тато положив пшеницю і повіз молоти на борошно. Коли батько приїхав, мати повідомила, що спече калачі. Вона замісила тісто, майстерно виготовила калачі і посадила в натоплену піч. Незабаром по хаті рознісся приємний запах свіжого хліба. Віті від цього запаху запаморочилося в голові, слинка потекла з рота.

Аж ось красиві, рум’яні калачі мати витягла з печі і розклала на столі. Вітя першим кинувся до них і хотів відломити шматок. Аж йому не дозволили. Він образився.

Всі хором сказали:

- Хочеш їсти калачі - не сиди на печі.

КАЗКА ПРО ПІЧ І ПЕРШУ ХЛІБИНУ

Оксана Радушинська

Було то у давні-давні часи. Такі давні, що світом тоді ще ходили чарівні звірі, а у небі літали птиці, котрі мову людську розуміли і відповісти нею могли. Ото в ті самі часи люди були не такі, як тепер. Жили вони в маленьких хатинках, одягалися в просту одіж, важко працювали на полях. Ніби й не великий був у них достаток – та одне з одним, чим треба, ділилися. Тільки часто недужими були ті люди. А все тому, що хліба не мали. Так-так! Зерно вони вирощували на невеличких латках полів, та змолоти збіжжя, а потім – випекти з борошна буханець хліба не вміли. Сяк-так жували вони зерно, варили з нього кашу, а про краще навіть і не мріяли. У ті часи оселився на околиці села – отам, де берег тепер загущавів старим верболозом – дивний чужий чоловік. Звів він хатинку, поставив високу огорожу – аби не всяке цікаве око зазирнути могло – і почав щось майструвати. День майструє, другий, п’ятий… Цікаво стало селянам, що ж він таке мудрує? Прийшли вони і запитують:

- Скажи, добрий чоловіче, що ти день і ніч майструєш?

- Жорна і піч. – відказує він.

- Жорна і піч? – здивовано загомоніли люди. – А що ж воно таке?

- Жорнами будемо перетирати зерно у пухке борошно, а в печі з того борошна випікатимемо хліб. – розтлумачує чоловік. – Смачний і рум’яний хліб всіх наповнить здоров’ям і дужою силою!

З нетерпінням почали люди чекати завершення справи. Гомоніли вони поміж собою про майбутні радощі і вже завчасно дякували дивному чоловікові. Та почув оті розмови старий підсліпуватий ворон. Стріпнув крилами, блимнув більмуватим оком і прокаркав звістку для лютого Чорнобога з підземного царства. Оскаженів лиходій, уявивши, що всі люди будуть випікати хлібці і славити за те Незнайомця. Вони ж тоді його – Чорнобога – аніскілечки не боятимуться, не шануватимуть! Гукнув Чорнобог двох драконів зі своєї обори тай наказав їм спопелити непослухів. Тільки-но настала ніч, потвори прилетіли у село, підпалили вогненними язиками хату Незнайомця – ледве той встиг із полум’я вискочити! Зажурилося село. Сумні ходять люди, нарікаючи на недобру долю та лихого Чорнобога. А Незнайомець побідкався трішки і знову взявся ставити свою хату. Ще кращою вийшла вона, ще вищий паркан звів чоловік навколо хатинки. Оселився там і знову почав щось майструвати.

Селяни вже і так, і сяк у щілини намагалися зазирнути, щоби підгледіти таємницю чужинця – нічого не видно. Зійшлися вони разом і запитують; - А що ти знову робиш там, чоловіче?

- Жорна і піч. – повідомляє він.- Жорна і піч? – зраділи люди. – Отже, ми таки зможемо випікати хліб? - Авжеж! – погодився Незнайомець. – Залишилося зовсім трішки зачекати.

Та старий ворон не дрімав. Почув радісні розмови у селі, каркнув зловісно і полетів у темний ліс до Чорнобога.…Як же той лютував, як гримав! Знову люди хочуть його перехитрити і звільнитися від страху перед злодієм! Еге, зарано радієте!.. Не бувати цьому! Покликав Чорнобог із темного підземелля двох драконів, ще страшніших, аніж попередні, і звелів їм до попелища випалити хату Незнайомця, а йому – в жодному разі не дозволити врятуватися. Прилетіли дракони опівночі до хати за високим парканом, підперли ззовні вхідні двері та й підпалили стріху. Горішня солома запалала жарким полум’ям і швидко кинулася на дерев’яні стіни. Чоловік метнувся до дверей, але вони – наглухо закриті – навіть на щілиночку не прочинилися. Зробилось задушливо. Над головою люто тріщав вогонь, пожираючи балки на сволоку. Їдкий дим взявся ордою наповнювати хату, потайки підкрався до чоловіка і отруйною силою стиснув йому подих.

 - Невже я загину, Боже, так і не втіливши свій намір у життя, і люди назавжди лишаться без хліба? – замолився Незнайомець, задихаючись.

Почув Бог ту молитву і враз відіслав до чоловіка маленьку мишку. Прошмигнула вона з підпілля в палаючу хату. А там – вже не продихнути від чаду! Чоловік знепритомнів біля закритих дверей і не дихає. Оббігла мишка навколо нього, дмухнула в обличчя – і перетворився він враз на гарбузяче зерня, яке шкряботушка винесла в ротику з палаючої хати. Невідомо скільки часу несла мишка те зернятко і куди занесла його. Тільки, коли чоловік прийшов до тями, – побачив поруч себе прекрасну жінку у вишиваному вбранні.

- Хто ти? Як тебе звати? – здивувався він.

- Берегиня, – відповіла жінка. 

- Виходить, що ти вберегла мене від смерті. – здогадався чоловік. – Отже, тепер нам доля – разом прямувати життям. Чоловік та Берегиня побралися - і вже за рік у них народилося двійко хлопчиків-богатирів. Жила родина щасливо, радіючи кожному новому дню, допомагаючи одне одному та добра наживаючи.

Оскільки більмуватий ворон не знав про мишачу хитрість, то був упевненим у його смерті Незнайомця. Відтак і Чорнобог заспокоївся, бо ж небезпідставно вважав, що занапастив упертого чоловіка. І все було б добре, тільки літа минали – а люди так і не навчилися випікати із зерна життєдайний хліб і ставали рік від року геть охлялими та хворобливими.

І ось, років за двадцять після страшної пожежі, на околиці села знову оселилася прийшла звідкільсь родина. Чоловік із дружиною та двоє синів-красенів швидко звели хатку-мазанку і обнесли її високим парканом. Удень та вночі кипіла за тим парканом таємна робота, але ніхто не вийшов до людей, щоби пояснили їм: що ж там коїться? Варто сказати, що багато сельчан вже й забулися про той давнішній випадок. Дорослі постаріли та від віку не могли згадати про Незнайомця, а ті, котрі тепер були молодими й дужими – тоді ще в колисках гойдалися. Але один старий дідок щось собі пригадав і пошепки почав розповідати людям про отой здогад. Зговорилися тоді люди обороняти обійстя Незнайомця від біди. А її довго чекати не довелося. Старий ворон, котрий – люди кажуть – живе на білому світі аж триста років, вгледів щось чи запідозрив, та й знову майнув прямісінько до Чорнобога:

- Кар! Кар! Вони вкотре проти тебе постати хочуть! Кар! – розрепетувався він. – Хліб випікатимуть! Силу набуватимуть! Тебе зневажатимуть!.. Кар! Як гримне тоді Чорнобог, як грюкне! Усе підземне царство затряслося від переляку й завмерло – анічичирк! 

- Як то: «мене зневажати»? – ошелешено заверещав він сам до себе (бо ж більше не було до кого – всі навкруг забилися від ляку в щілини та нори).

– Як то: «силу набувати»?.. Не буде цього! Ану-мо, зніміть із цепів двох драконів прелютих, та й – до мене їх! Ледве настала ніч – небо над селом затягнули чорні хмари. Така взялася темрява – хоч око виколупай! Принишкло все живе навколо, мов очікувало чогось страшного і небаченого досі. Рівно опівночі до хати незнайомця прилетіли велетенські дракони: очі світяться, з пащек полум’я бризкає, кігтисті лапи землю ровами роздирають! Ой, біда прийшла! Ой, лихо!.. Та тільки вони намислили підпалити солом’яну стріху, як звідки не візьмись – два багатирі з кованими булавами! Стали силаки поперед нечистю, зброєю розмахують – гадів летючих потойбічних до батьківської хати не підпускають, кроку не відступлять! А ногами від навали нелюдської вже аж по щиколотки в землю вгрузли! От-от заженуть їх дракони живцем під землю і виконають волю Чорнобога! Аж тут почав сільський люд з усіх кінців до побоїща збігатися. З рогачами, палюгами, сокирами, камінцями… Усе село кинулося на допомогу братам-воїнам. Оточили вони драконів щільним кільцем, відлупцювали нечисть на чому світ стоїть, запрягли тих драконів у рало і – давай ними поле орати від обрію до обрію – вже користь буде! Аж тут півень прокукурікав, розбудивши заспане сонце, котре почало поволі видряпуватися на пруг і здивовано оглядати сколошкане село. Відкрилися двері хатинки-мазанки - і вийшов звідтіля Незнайомець з паляницею рум’яного запашного хліба. Почав відламувати по скибці, всім роздаючи життєдайного печива. Люди смакували хліб, аж цмакали і не забували дякувати чоловікові.

З того часу переказали селяни одне одному таємницю печі, жорен і хліба. Швидко розійшлася ця вість по світі, швидко всі навчилися випікати хліб, що дужу силу всякому дарує і від голоду береже. Про Чорнобога спершу ще чули. То там, то тут з’являвся він поміж людей, лякаючи їх і в підземне царство обіцяючи затягти. Тільки без своїх драконів Чорнобог вже мало кого міг залякати. Проганяли його люди від обійсть грудками, хворостинами та кулаками, аж поки не загнали в глуху темну гущавину лісу, де вони удвох зі старим вороном назавжди й загубилися.

ПІЧ, ОСПІВАНА В ПОЕЗІЇ

ПІЧ

Василь Симоненко

Лиже полум'я жовте дерево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги -

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум'я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав'язала

На застуджений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров -

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить у світ -

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в'їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Біля печі вона,мов бранець,

Слугувала під шурх спідниць,

Віддавала дівочий рум'янець

Чистоті смачних паляниць...

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

Піч

Віктор Чубенко

У кутку моєї хати

Здавна піч стоїть чудова.

Гарна піч. Та що казати:

Дуже їй смакують дрова.

Їсть вона їх без упину,

Апетит добрячий має:

Скільки в піч дровець не вкину,

Все у ній умить згорає!

-          Охолонь, - кажу їй, - нічку,

Поверни тепло до ранку,

І за це тобі я, пічко,

Дам в'язанку до сніданку.

НА ПЕЧІ (Українська патріотична дума)

Володимир Самійленко

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,

Але завше я був патріотом, -

За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,

Моє серце сповнялось клопотом.

Бо та піч - не чужа, українська то піч,

І думки надиха мені рідні;

То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ,

Тільки в форми прибрались вигідні.

Наші предки колись задля краю свого

Труд важкий підіймали на плечі;

Я ж умію тепер боронити його

І служити, не злазячи з печі.

Еволюція значна зайшла від часів,

Як батьки боронились війною, -

Замість куль і шабель у нових діячів

Стало слово гаряче за зброю.

Може, зброя така оборонить наш край,

Але з нею прекепська робота:

Ще підслухає слово якесь поліцай

І в холодну завдасть патріота.

Та мене почуття обов'язків своїх

Потягає служити народу;

Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,

Я знайшов собі добру методу.

Так нехай же працюють словами й пером

Ті, що мають дві шкури в запасі...

І, розваживши так, я віддався цілком

Праці тій, що єдина на часі.

На таємних думках та на мріях палких

Я роботу народну обмежу;

Та зате ж для добра земляків дорогих

Я без мрій і хвилини не влежу.

І у мріях скликаю численні полки

З тих, що стати за край свій охочі,

Слово ж маю на те, щоб ховати думки,

Якщо зраджують їх мої очі.

До письменства я кличу, - звичайно, в думках,

Щоб світило над нашою ніччю,

Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках

Я признав небезпечною річчю.

О країно моя! Я зв’язав свій язик,

Щоб кохати безпечно ідею;

Але в грудях не можу я здержати крик

У годину твого ювілею.

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська – фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти».

Слава ж нам! Бо коли б дух народу погас,

Не стерпівши свого лихоліття,

То по йому хоч зо два примірники з нас

Дочекають нового століття.

Бабцина піч

Євген Гудима

Що там мікрохвильова

Проти бабциної печі.

В тій була душа жива,

Дивовижні речі

Витворяла в бабці піч

І в свята і в будні

У свята – це, звісна річ,–

Пироги і струдлі

На листку капусти хліб,

Каша зі шкварками

Борщ червоний, що умлів

Разом з пампушками

Деруни із часником

Тут же, недалеко.

А ти чув про молоко,

Пряжене у глеку?

А підпалок зморщений,

З черевик - не брешу!

На припічку в горщику

Запашна кулеша

Ковтай слину і мовчи:

- Юшка із грибами,

Що зомліла у печі,

Разом із в’юнами

А в сметані карасі! -

Кісточки зомліли.

Чудеса це ще не всі,

Що бабусі вміли.

В будні пійло для худоби

Чи картопля свиням

Мліють у пічній утробі -

Взяв собі і вийняв.

По морозу до хліва

Пійло аж парує, -

І корова ожива,

І теля танцює

І до того ж не втрачались

Вуглики і попіл.

Там успішно запікалась

В лушпайках картопля.

А решітники,а кнедлі!

Галушки і кваша.

На третину тягне ледве,

А що може ваша?

Поїдає дрова піч,

Димар завиває,

А під нею цілу ніч

Цвіркун не вмовкає.

Нежить, кашель, лихоманка,

Закрутило в носі -

Мерщій, хлопче, на лежанку

Зігріватись в просі.

Коцюба, рогач, казан,

Ухват і лопата

Я б про нашу піч сказав -

Винахід крилатий!

ОБЕРЕГИ УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ

Позакласний захід

Вчитель

- Послухайте вірш і скажіть, де ж найкраще?

Облітав журавель

Сто доріг, сто земель.

Облітав, обходив,

Крила, ноги натрудив.

Ми спитали журавля

Де найкраща земля?

Журавель відповідає:

- Краще рідної немає.

-          Отже, і мама, і тато, і ваш дім, школа, клас, я і ви - все це наша Батьківщина.

-          А як називається наша Батьківщина? (Україна)

-          Так що ж таке наша Батьківщина? Наша Україна?

Звучить пісня про Україну.

-          Україна - це наш край. Це країна, де ми народилися і живемо. Це наша Вітчизна, наша Батьківщина. Пригадайте вірш про Україну.

Учениця:

Україна - рідний край,

Поле, річка, синій гай,

Любо стежкою іти,

Тут живемо я і ти.

І ось зараз ми побуваємо в українській хаті, або ще кажуть в українській світлиці.

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку

Притулилася хатинка,

Мов малесенька дитинка. (Л.Українка)

Рідний дім, дорога батьківська хата, ласкава оселя. Тут ми народилися вперше побачили світ, уперше зробили крок, а потім вийшли на поріг, де перед нами відкривається чарівний світ. Коло вікна ростуть, квітують вогнисті мальви, соняшник, вишня. А над хатою синіє високе безкрає небо...

Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі. У багатьох було ще маленьке віконце над піччю. Вікна – «очі» хати, що освітлюють житло, «зв`язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу».

Зовнішнім оберегом хати була призьба. Її обводили рудою глиною, застеляли домотканими доріжками. Призьба виконувала не тільки господарські функції (утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю), а й мала своєрідну роль об`єднуючого начала, де збиралася родина разом.

Крім того, призьба мала символічне коло, що замикало простір хати, оберігала її від посягання злих сил.

Якщо з сіней увійти до світлиці, то з одного боку можна побачити піч.

Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Піч - це вогонь, вогнище. Вогнище було символом непорушності сім`ї, його збірним пунктом і святинею. У печі жив цвіркун - дух предків. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів`я переконує: «Сказав би, та піч у хаті». Вогонь із печі вважався священним. Люди поклонялися йому, звеличували його.

За піччю - дерев’яний полик для спання або ліжко. Над поликом вішали колиску для дітей. Під піччю стоять предмети домашнього вжитку: діжа, маслиця, горщики. Між дверима і піччю стояли кочерги, рогачі, коцюба, хлібна лопата.

Богдан Гірський

Прославмо піч прадавню, українську,

Що гріла наших предків, як перина,

В ній теплий попіл парував всю ніч,

І не одна тут пестилась дитина.

Піч служить українському селянинові тричі:

а) для опалення житла;

б) як тепле спальне місце;

в) для приготування їжі, випікання хліба.

До неї завжди ставились як до священного предмета, тримали в чистоті.

Піч-мати - головна берегиня в хаті, бо хліб народжувала. Багато є загадок, віршів, прислів’їв, скоромовок про піч:

Прислів’я: У лінивого піч до плечей пристала.

Скоромовка: На печі, на печі смачні та гарячі пшеничні калачі.

Хочеш їсти калачі – не сиди на печі.

З другого боку входу до світлиці висить на стіні мисник, тобто відкриті полиці для святкового посуду. З давніх-давен в Україні найпоширеніший хатній посуд - це глиняні глечики, горщики, макітри, миски, дерев’яні ложки. Під стіною біля входу стоїть лавка. Дерев’яну лаву прикрашали домотканими ряднами, килимами. Віконце прикрашали вишитими рушниками. Біля віконця - прядка, на якій господиня пряла взимку вовну.

В куті кімнати - найпочесніше місце - покуть. Покуть - в українській селянській хаті - куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Тут стояв стіл, накритий білою вишиваною скатертиною. На неї клали хліб, який накривали вишиваним рушником.

У покуті вішали ікони. Вишиті рушники в помешканні - обереги від усього злого, що може потрапити в дім через двері чи вікна. У кожній оселі обов’язково була скриня. З давніх часів важливою річчю в хаті була бабусина скриня. Що в ній зберігалося?

Синя скриня

 ЄвгенГуцало

              Дерев’яна синя скриня

              В хаті - справжня господиня.

              Синя скриня всіх взуває,

              Синя скриня й зодягає.

                                      В дерев’яній синій скрині

                                      Є намисто старовинне.

                                      Голки є. І є наперсток.

                                      Є маленький срібний хрестик.

              Рушники у синій скрині,

              Мов птахи, - зелені й сині.

              Плахта є, є і запаска -

              Теж з бабусиної ласки.

                                      В синій скрині дерев’яній

                                      Скатертина є прадавня.

                                      Скатертина ця прадавня -

                                      Про бабусю пам’ять славна.

Протягом століть скриня на Україні була у великій пошані. Сюди складали одяг, рушники, полотно, прикраси. В ній зберігався посаг нареченої. Скриню господарі ставили на видному місці. Професія скринника була почесною, вони виробляли скрині з липи, тополі, берези, вільхи, верби.

Батьківська хата входить у життя кожної людини як щось найсвятіше, найтепліше. Тому що у цьому рідному куточку в кожного були найперші радощі, хвилини дитячого щастя.

А ваша хата, діти, вам подобається? Чи знаєте ви, що в ній? Спробуйте відгадати загадки:

Відгадування загадок:

Ходить, ходить,

А в хату не заходить. (Двері)

В куті стою я ніч і день,

з місця не рушусь, мов той пень;

взимку мене обіймають, влітку забувають. (Піч)

Б'ють мене ціпами,

Ріжуть мене ножами

За те мене так гублять,

Бо всі мене люблять. (Хліб)

Людей годую, сама голодна.

Часом гаряча, часом холодна. (Ложка, тарілка)

-          А тепер розгляньте вишиті рушники.

(Звучить пісня «Два кольори»)

Рушник... Як багато промовляє це слово! Український рушник! На ньому вишита доля мого народу. На ньому переплелися і радість, і біль, і щастя, і горе. Рушник супроводжував людину все життя від народження і до смерті.

Рушник на стіні... Не було жодної хати в Україні, де не палахкотіли б вишиті узорами рушники. Недаремно склав народ такі прислів'я: «Хата без рушників, що родина – без дітей», «Рушник на кілочку – хата у віночку». Рушники служили не лише прикрасою для життя, їх вішали над дверима, над вікнами, щоб ніяке зло не проникло до хати – вони були оберегами.

З сивої давнини прийшов до нас звичай прикрашати оселі оберегами. Найчастіше їх виготовляють з природних компонентів, що символізують для людини здоров'я, затишок в родині, любов, щастя.

Слова «Рушничок» і «Мати» завжди йдуть разом. Я зараз вам, діти, розповім легенду про те, як мати рушничком стала.

...Було це дуже давно. Жила собі в одному селі мати, і мала вона трьох синів-красенів. На все були здібні хлопці, одне лише не вміли - вишивати, як їхня мати. Сядуть, було, біля неї та й кажуть: «Ви, матусю, шийте-вишивайте, та пісню співайте, а ми подивимось, як народжуються у ваших руках квіти та птахи».

Горнулась мати до синів і такі слова їм мудрі говорила: «Долю я вам вигаптую, а пам'ять про себе в рушничках залишу, тож бережіть їх». Багато рушників вишила за своє життя мати і всі між синами розділила. А даруючи, говорила: «Сини мої, мої голуби! Пам'ятайте навік прохання своєї неньки. Куди б не поїхали, куди б не йшли, а рушник у дорогу беріть. Хліб в нього загортайте та інших пригощайте. Хліб на рушникові життя величає, здоров'я береже».

Померла мати, а її слова і пам'ять про неї в рушничках залишились і передаються з покоління в покоління. З тих пір існує звичай, пов'язаний з цими рушниками.

Хліб і рушник - одвічні людські обереги. Хліб і сіль на вишитому рушникові - то є ознака українського народу.

Виходять учні в національних костюмах. На вишитому рушникові несуть хліб і сіль.

Учень: Гостей дорогих

Ми вітаємо щиро,

Стрічаємо хлібом,

Любов'ю і миром!

Учениця: Для людей відкрита

Хата наша біла,

Тільки б жодна кривда

В неї не забігла.

Учень: Я люблю свою хату,

І подвір'я, й садок,

Де є сонця багато

І в жару - холодок.

Учень: Все для мене тут рідне:

Стіни білі, як сніг,

І віконце привітне,

І дубовий поріг.

Учениця: Хліб ясниться в хаті,

Сяють очі щирі.

Щоб жилось по правді,

Щоб жилось у мирі.

Учень: Хай сторона моя багата

Красива квітами й людьми

Найкраща в світі рідна хата

Під ясеновими крильми

У ній тепло і очі мами,

І доброта її руки

А над смутними образами

Горять барвисті рушники.

Учениця: Ой різними та нитками

Мережані рушники.

На них лягли, простяглися

Наші думи та гадки.

На рушник розшитий

Хліб кладемо з сіллю.

Щоб легкі дороги вславили Вкраїну,

Щоб у нашій праці і в гучнім весіллі,

Шанували в світі над усе людину.

Звучить пісня «І в нас, і в вас хай буде гаразд»

ДИВНА РІЧ – У ХАТІ ПІЧ

(Інсценізація)

У світлицю з піснею «Добрий день вам, люди добрі» заходять учні в українських національних костюмах. Їх зустрічають господар і господиня з діточками.

Гості: Добрий день вашій хаті! Помагай-бо і нашим, і вашим!

Господар: Доброго здоров’я! Помагай-бо нашим!

Гості: А котрі ваші?

Господиня: А ті, що господарів пошанували та до цієї хати примандрували!

Гості: Спасибі! Від теплого слова і лід розмерзає, а ми і подавно!

Господар: Так, так. Добре слово варте і завдатку!

Гості: Добре слово краще за готові гроші!

Господиня: Слово за слово - зложиться мова. А щоб це сталося, то просимо вас до світлиці.

Господар: А щоб у світлицю завітати, треба давні звичаї народні пригадати.

Господиня: За звичаєм, тим давнім гостям, що рідко заходять, треба ноги попелом з нашої печі посипати, щоб частіше в гості ходили. (Посипають).

Господар: Дорогі гості, запрошуємо вас за столи тесові. Хлопців просимо сісти по праву сторону.

Господиня: А дівчат, за звичаєм, - по ліву. І ви, діточки, сідайте.

(Гості розміщуються за столами).

Дівчина: Шановні гості, раді вас вітати в нашій світлиці. А поведемо мову про те, що дороге серцю кожної людини, - про українські звичаї, про обереги нашої пам’яті.

Символ оберегів має завжди бути з нами, переходити у спадок нашим дітям, онукам з піснею на вустах, духмяним запахом паляниці з печі і тихою зорею над батьківською оселею.

До глибокої старості в кожної людини залишаються сердечні зв’язки з рідним гніздом, яке вона любить, згадує, шанує.

Господиня: Дорогі гості! А наша світлиця вам подобається? Спробуйте відгадати, без чого не буває світлиці? Послухайте!

Господар: Ходить, ходить, а в хату не заходить?

Гості: Двері!

Господиня: Підсмикане, підтикане, всю хату оббігало, під припічком сховалося.

Гості: Віник!

Господар: У хлів іде без шкіри, а виходить з шкірою.

Гості: Хліб!

Господиня: Людей годую, сама голодую, часом гаряча, часом холодна.

Гості: Піч!

Господиня: А наша піч регоче, Короваю хоче, Челюсті всміхаються, Короваю сподіваються.

Діти: Мамо, мамо! А покажіть, як піч розпалювати.

Господиня: Добре, діти! Кладемо у піч житньої соломи, дві-три гілочки освяченої верби. Беремо хлібну лопату, робимо хрест над входом, примовляючи тричі: «Поможи, Господи, в добрий час у новій хаті топити». Так розпалювали піч у новій хаті під час обряду новосілля.

Господар: А весело горить у печі - значить веселе життя у нашій світлиці. Чи не так?

Хлопець: Так, справжньою гордістю оселі є піч. Вона займає в хаті багато місця, та господарі за цим не жалкують. Бо піч - то нам друга мати: і оберігає, і обсушить, і нагодує.

Хлопець: Недаремно читаємо в Івана Франка: «В хаті піч трохи не в півкімнати з запічком і припічком із глини. Вічно тепла, то жолудок хати, величезний, як живіт дитини!»

Дівчина:Ти ще не сказав про піч чи не найголовніше - вона хліб пече. Хліб в українській оселі печуть у так звані жіночі дні - середу чи п’ятницю, тоді він особливо вдається. На той час у хаті повинно бути тихо, мирно. У хаті хліб - усьому голова, так кажуть у народі.

Господиня: Сьогодні у світлиці і затишно, і привітно. Серед гостей є людина почесна і працьовита, яка повідає нам секрети випікання хліба. (Бабуся одного з учнів розповідає, як випікають хліб).

Господар: А ви, діточки, звеселіть усіх. (Діти співають пісню «Печись, печись, хлібчику»).

Господиня: Дякуємо вам за пісню, любі! А поки хліб у печі, згадаймо, звідки походить слово «піч»?

Хлопець: Назва «піч» - загальнослов’янська, вона пов’язана з словами печера, попеченіє. Дім вважався житлом, коли спалахував у печі вогонь.

З середини вогнище перемістилося до стіни у традиційних волинських хатах-кузнях.

Хлопець: У печі пекли хліб, готували їжу, на печі сушили зерно, спали. За повір’ями, піч була тим місцем у хаті, де жив домовик, при печі виконувались різноманітні обряди.

Ось як біля печі відбувався обряд сватання.

(Учні ставлять сценку із п’єси «Сватання на Гончарівці»).

Дівчина:Ще у дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь з батьків звертався до молодих з побажанням: «Нехай вогонь поєднає».

Хлопець: Було й так, що під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за Грицька, Стецька чи Миколу, то до кінця сватання, бувало, залишалась там або ж витягала хлопцеві гарбуза з-за печі.

Дівчата: Ба! Та ж і у нас є такий Грицько і Стецько - ледацюги, та ще й з гарбузами за душею.

Гриць: Сказав би я, та піч у хаті!

Хлопець: А ну, капосні дівчата, не ображайте парубоцтво. Покажіть, хлопці, на що ви здатні.

(Один з хлопців виконує танок «Гриць-ледацюга»).

Стецько: Ой, втомився, хоч три дні не їсти, аби з печі не злазити. Гриць: Ой піч, моя піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний би козак був з мене!

(Хлопці сідають, обнімаючись).

Господар: А що, дівчата, покажіть і ви свою спритність! Чи ж знаєте ви прислів’я про піч?

Дівчата: Хочеш їсти калачі, не сиди на печі.

З одної печі, та не однакові калачі.

З своєї печі і дим солодкий.

На печі гаряче, а на лаві тісно.

На печі і баба хоробра.

Господиня: Дивна річ та в хаті піч! У нас на Волині про культ печі говорить давно забутий обряд «одруження комина», що проводився традиційно ранньої осені. На забаві тій їли, пили і співали. Кожен випивав першу чарку за комин, хлюпнувши на нього кілька крапель, комину присвячували пісні й танці.

(Учні виконують танок «Українська сюїта». Потім на сцені залишаються лише дівчатка).

Дівчинка: А ще на Волині перед новосіллям стару хату замітають, а сміття несуть у нову з «щастям» і висипають під піч!

Дівчинка: А хто йшов на базар торгувати, то ставив попередньо кошик на припічок, щоб добрий був торг. (Ставить кошик на припічок).

Дівчинка: У казках піч, виконуючи волю казкових героїв, нерідко здійснює різні чудеса. У російській народній казці Іванко-дурник мандрує на печі, в українських казках піч ховає людей від злої сили.

Дівчинка: Як ви знаєте, під час війни фашисти знищили багато міст, сіл, нерідко серед згарищ залишалася стояти, як монумент, лише хатня піч. Вона, як рідна ненька, рятувала людей від холоду й голоду. Низький їй уклін! (Вклоняється).

Господар: Так, піч - то, як мати! А чи знаєте, громада, як піч мурувалася?

Хлопець: Дід мій оповідав, що на зрубну основу клали масивний помост, а потім глину. На місце майбутнього отвору клали в’язку дров, обабіч - міцні дерев’яні щити, а між щитів натоптували глину. Після підсихання дрова спалювали і вивільняли отвір.

Хлопець: Ото майстри були! Недарма казали: «У доброго пічника і глина співає, а в поганого навіть цегла вишкірює зуби».

Хлопець: Нагрівалася піч від черені, за рахунок гарячого повітря. Добре відомо, що для її опалення треба менше дров, ніж для плити, вона краще «тримає жар» і зігріває житло.

Хлопець: Відомий французький інженер Боплан, який у XVII ст. мандрував по Дніпру, писав, що в українських жінок існує своєрідний «культ печі».

Хлопець: Яка ж господиня не любить поратися біля печі. У ній можна варити борщ, вареники, галушки, пекти перепічки, паляниці, пироги, коровай, коржі, хліб.

Господиня: Поки ми тут з вами веселилися та серйозні речі вели, то вже й хліб спікся. Тож попросимо нашу гостю показати, як за звичаєм витягають, приймають хліб з печі.

(Бабуся одного з учнів показує цей обряд. Дві дівчинки в українських костюмах розносять хліб гостям).

Дівчинка: Хліб наш вдатний, перший - не останній!

Дівчинка: Хліб наш виріс величенький, І великий і кругленький. Дуже пишний, рум’яненький. І високий, і широкий, І до того ж білобокий.

Господиня: Хліб цей ми пекли у нашій печі, а сіль привіз із Криму сусіда-чумак, ось прислав із сином вузлик. А дід Улас, що вулики тримає, почастував медом, щоб узвар солодкий та запашний був. Добре мати гарних сусідів.

Господар: Пригощайтесь, гості дорогії! Хліб, сіль та вода, то найкраща їда!

Дівчина: Їжте, пийте та одним вухом послухайте.

Гості: Що?

Хлопець: Та ви послухайте, яка історія трапилась зі мною і з моїм кумом.

(Розповідає гумореску «Як вареники варили кум і я»).

Господиня: А тепер спробуйте незвичайних пирогів з нашої печі. Вогонь з нашої печі священний, ставитися до нього треба лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати щось нечисте, з ним не можна бавитись.

Господар: Можливо, тому в Україні виник звичай щодня після приготування обіду чи вечері мастити білою глиною закурені місця.

Хлопець: Ввжалось, що саме по печі можна судити про саму господиню. Якщо піч прибрана, вибілена, то й господиня роботяща і охайна. Недарма ж у народі кажуть: «Яка піч, така й господиня».

Хлопець: Вміла господиня могла легко впоратися з рогачем, горщиком, хлібною лопатою...

Дівчина: А господар оселі повинен був наготувати дрова, щоб вистачило на всю зиму, щоб можна було і наварити, і зігрітись, зібравшись довгого зимового вечора всією сім’єю навколо печі.

Хлопець: А ще добра господиня могла розмалювати піч різними кольорами і візерунками.

Дівчина: Заможні господарі обкладали печі кахлями. Так, у родинній хаті Богдана Хмельницького на хуторі Суботові в кутку стояла піч, обкладена кахлями, на яких були зображені козаки з ратищами, коні.

Хлопець: Часто розмальовували, підводили не тільки піч, а й стіни. Недарма співали в піснях:

Заплакали стіни, лави,

Ще й припічки мальовані.

Хто їх буде малювати?

Беруть малярку із хати.

Дівчина: А вам, шановна громадо, назву цікаву адресу - на околиці давнього Межиріччя, що на Рівненщині, споруджено пам’ятник печі - мабуть, єдиний у світі.

Господиня: Ось на Житомирщині є навіть село, яке називається Висока Піч.

Господар: Піч, що побудована на дерев’яних дубових полозах, з курної хати села Самари Волинської області експонується в Музеї народної творчості, архітектури та побуту України.

Хлопець: Василь Земляк у романі «Зелені млини» запевняв: «Для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого, то і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо іще гарно змайстрована, тоді й насолода для ока».

Господар: Ото ж і ми, щиро подякуємо печі, що сьогодні нас згуртувала.

Хлопці: Обігріла!

Нагодувала!

Напоїла!

Навчила шанувати доброту, працю, творчість людини!

Дівчина:-Низький їй уклін. (Вклоняється).

Хлопець: Дякуємо дорогим господареві і господині та дочкам їхнім за увагу, щирість, гостинність.

Дівчина: А на прощання даруємо вам - пісню!

(Уся молодь співає пісню «Хай і в вас і в нас все буде гаразд»).

Господиня: Гостей дорогих ми вітаємо щиро,

стрічаємо з хлібом, любов’ю і миром!

Донька: Хліб ясниться в хаті, сяють очі щирі,

Щоб жилось по правді, щоб жилось у мирі.

Господар: Для людей відкрита хата наша біла,

Тільки б жодна кривда

В неї не забігла.

Господиня: А цю пісню ми даруємо вам, наші дорогі гості.

(Уся «сім’я» виконує пісню «Зеленеє жито, зелене»).

ПРИСЛІВЯ ТА ПРИКАЗКИ ПРО ПІЧ

В лінивого піч до плечей пристала.

На печі, на печі смачні та гарячі пшеничні калачі.

Весна не зима – не на піч, а в поле збирайся.

Хочеш їсти калач і– не сиди на печі.

Не дай, Боже, в чужій хаті жити і в чужій печі палити.

На печі не храбрись, а в полі не трусь.

Печи, поки піч гаряча.

Хлібом не годуй, лише з печі не жени.

Хоч і три дні не їсти, аби, з печі не злізти.

Как ни мечи, а лучше на печи.

Одна колода і в печі не горить, а дві і в степу не потухнуть.

Не піч годує, а праця та клопіт.

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ ПРО ПІЧ

-          Піч класти починають у повнолуння: вона довго утримуватиме тепло;

-          Закладаючи піч, треба засмажити півня;

-          Якщо на новій натопленій печі полеже полеже пес, або погріється прийшла людина, то піч буде утримувати вогонь до кінця свого існування;

-          Якщо з печ випаде цеглина, то це до біди;

-          Не можна кидати сміття у вогонь: позбудешся статків;

-          Викидати у піч шкаралупу зі свячених яєць – то великий гріх: батьки на тому світі ображатимуться;

-          На ніч у печі розгорається вугілля – до морозу;

-          Тріск, гудіння, червоне полум’я у печі віщують завірюху;

-          Вдовиці заборонено лежати на печі, вважається за гріх, бо піч – то «другий чоловік»; а лежати вдовиці на печі і грітись – все рівно, що лежати з чоловіком і грітись коло нього;

-          Якщо жаринка з печі випала аж на середину хати, чекайте на гостя;

-          Якщо жаринка з печі випала до порогу або за поріг, у хаті буде покійник, або звістка про нього;

- Якщо продаєте житло іншому господарю, за піч не беруться, щоб новим мешканцям не було негараздів;

- Не заглядай у піч, бо не ростимуть вуса.

-          Як є в хаті дівчина, то хату годиться замітати від порога під піч. А по заході сонця зовсім не годиться мести.

ПОВІР’Я-ЗАБОРОНИ, ПРИКМЕТИ-ЗАБОРОНИ

Повір'я-заборони та прикмети-заборони - це залишки язичницьких вірувань, свого роду система «табу» -  пережитки релігійних уявлень, поєднані з господарськими потребами. Повір'я-заборони стосуються землі, вогню, блискавки, предметів хатнього вжитку тощо. Наприклад, земля в уявленні народу була живою, її називали годувальницею, святою, нею клялись, її ім'ям проклинали. Фауна і флора мали людські ймення. Так, підійшовши до криниці, люди чемно вклонялися й говорили такі слова:

Добрий день, земля Тетяно, водице Уляно, колодязь Іван.

Дайте водиці напитись, щоб мені й моїй родині було добре

Слов'яни вірили, що земля відчуває біль, а тому і ставлення до неї має бути шанобливим:

-          Не бий по землі, бо їй болить.

-          Не плюй на землю, бо не буде родити.

Такого ж ставлення вимагають й інші об'єкти язичницьких культів:

-          Не показуй пальцем на сонце, бо усохне.

-          Не плюй у вогонь, бо поприщить губи.

-          З вогнем не жартуй, воді не вір.

-          Не плюй в криницю - прийдеться напитись.

-          Не їж над колодязем, бо жаби заведуться.

Речам домашнього вжитку в українському фольклорі і приписувались надприродні властивості. Мініатюрні зображення сокирок, дзвіночків, ложечок тощо здавна слугували слов'янам оберегами, охоронцями від злих сил. В обрядах використовувались діжа, віник, кочерга, а дзеркало, скажімо, і певну повагу. Прикмет-заборон складено дуже багато:

-          Не дивись ввечері у дзеркало, бо насниться щось погане.

-          Не сідай на стіл, бо в сім'ї буде сварка.

-          Не переступай через віник, бо всохнеш.

-          Не тарабань ложками і не розсипай сіль, бо буде сварка.

-          Не можна віддавати позичені гроші ввечері, бо посваритеся.

У світоглядних та природних прикметах висловлені уявлення народу про будову світу, деякі космологічні уявлення, так само виражене в них і ставлення до природи та природних явищ:

-          Зорі - це душі людські, скільки зірок в небі, стільки людей

-          живе на землі, як падає зірка - то помирає якась людина.

-          Небо - величезне покривало.

-          Земля сходиться з небом на кінці світу.

Господарська діяльність представлена чи не найдовшим рядом повір'їв та прикмет, адже від цього залежали не лише добробут та благополуччя у сім'ї, але й продовження роду, майбутнє дітей. Практично проблеми всіх галузей господарського життя знайшли відображення у цьому жанрі народної колективної творчості.

Найархаїчнішими і, мабуть, найбільш наївними та безпідставними є повір'я та прикмети, які називають забобонами. Дійсно, вони не мають якогось практичного значення для життєдіяльності людини і створені на основі причинно-наслідкової асоціації, але, як не дивно, саме ці прикмети та повір'я найбільш живучі й найпоширеніші. Важко пояснити дію цього феномену в наші дні, але пам'ять людська, пам'ять предків інколи виявляється сильнішою за науку і здоровий глузд. Проте - це частка нашої культури і, навіть не вірячи в ці прикмети, пам'ятаймо:

-          Якщо кіт вмивається лапкою - прийдуть гості

-          Якщо нап'єшся води після кішки - буде нежить.

-          Коли кіт перейде дорогу, візьмись за ґудзик, і невезіння тебе обмине.

-          Якщо зустрінеш по дорозі жінку з повними відрами, буде удача, з порожніми - не пощастить.

-          Якщо дівку вкусить собака, то вона скоро вийде заміж.

-          Якщо дятел довбає стіну хати, то в цій хаті хтось помре.

-          Скільки разів прокує зозуля, стільки років відпущено тобі жити.

-          Якщо навесні, вперше почувши зозулю, матимеш гроші при собі - з грошима будеш цілий рік.

-          Гнізда ластівки або лелеки на хаті віщують щастя і достаток у домі.

-          Коли курка заспіває - чекай клопотів у господарстві.

-          Як їси хліб, не лишай куснів, бо в них твоя сила.

-          Не витирайся з кимось одним рушником, бо це призведе до сварки.

Повір'я і прикмети існують у формі стислих висловів, а також у формі легенди, казки, переказу, бувальщини тощо. Але якими б ці витвори народної спостережливості та фантазії не були, висновок буде єдиним: неписаний моральний кодекс, педагогічні, гігієнічні та естетичні правила, оформлені у вигляді повір'їв та прикмет, якими упродовж багатьох століть користувався наш народ, займають по праву чільне місце в історії української культури і заслуговують на повагу, глибокі дослідження і використання їх у формуванні духовності сучасної людини...

ЗМІСТ

1.    Символіка вогню. Яринко Л.О., викладач українознавчих дисциплін                               3

2.    Вогонь і Піч – чудодійні обереги                                                                                                4

3.    Обереги, звичаї, народна медицина                                                                                         6

4.    Розкажи мені, будь ласка, про пічечку казку.

Хочеш їсти калачі - не сиди на печі                                                                                           9          Казка про піч і першу хлібину. Оксана Радушинська                                                       9

5.    Піч, оспівана в поезії

Піч. Василь Симоненко                                                                                                             12

Піч. Віктор Чубенко                                                                                                                              13

На печі. (Українська патріотична дума). Володимир Самійленко                                  14

Бабцина піч. Євген Гудима                                                                                                                  15

6.    Обереги української хати. Позакласний захід                                                                     17

7.    Дивна річ – у хаті піч.  (Інсценізація)                                                                                      23

8.    Прислів’я та приказки про піч                                                                                                 28

9.    Народні прикмети про піч                                                                                                        28

10. Повір’я-заборони, прикмети-заборони                                                                                 30