Знаменні дати

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА – ФІЛОСОФ, ПИСЬМЕННИК, ПЕДАГОГ, МУЗИКАНТ

Творчий студентський проект

Учасники проекту: студенти групи 41-Ш Комунального закладу «Покровський педагогічний коледж»

Керівник проекту: Яринко Л.О., викладач дитячої літератури

Опис проекту

Назва проекту: «Григорій Сковорода – філософ, письменник, педагог, музикант»

Обґрунтування вибору проблеми: оскільки 2017 року Григорію Сковорді виповнюється 295 років і дана тема вивчається на заняттях дитячої літератури, було вирішено провести пошукову роботу із учнями 41-Ш групи для більш широкого висвітлення даної теми на уроках історії, літератури, читання та у позакласній роботі.

Мета проекту: розширити вивчення даної теми в школі, виявити роль поглядів Григорія Сковороди на розвиток української літератури, активізувати розгляд світогляду мислителя як одного із найважливіших етапів формування вітчизняної філософської думки, розвивати навички творчого мислення і вміння застосовувати сучасні інформаційні технології у навчальному процесі.

Завдання проекту: ознайомитись із творами і афоризмами Г. Сковороди, опрацювати різні джерела інформації, підготувати інформаційні повідомлення за даною темою, оформити тематичну папку, підготувати захист-презентацію проекту.

Характеристика проекту:

вид проекту – груповий

навчальні дисципліни – українська література (базова), інформатика (допоміжна)

учасники проекту – студенти ІV курсу

керівник проекту – Яринко Л.О., викладач дитячої літератури

Термін реалізації проекту: 1 тиждень

Методи досягнення мети:

·       Ознайомлення з творами Г. Сковороди та українських письменників, творчість яких знаходилась під впливом світогляду філософа;

·       пошук інформації в Інтернеті та друкованих виданнях;

·       групування інформації за розділами та оформлення у вигляді електронної презентації.

Прогнозовані результати роботи над проектом: робота дозволяє навчитись здійснювати самостійний творчий пошук, аналізувати, групувати та узагальнювати знайдену інформацію, організовувати свою діяльність, створювати власний інформаційний продукт, захищати публічно результати своєї роботи.

План роботи над проектом:

1.  Визначення актуальності даної теми.

2.  Пошук матеріалів: творів, афоризмів, біографічних та дослідницьких джерел.

3.  Узагальнення матеріалів у вигляді студентської презентації та оформлення тематичної папки.

4.  Захист проекту.

Ресурси і матеріали:

·       художні твори та хрестоматійні матеріали;

·       мережа Інтернет;

·       навчальна та енциклопедична література;

·       комп’ютер, принтер, електронні носії інформації;

·       папка.

Форма презентацій: усна, з демонстрацією слайдів та тематичної папки.

Примірна тематика власне студентських проектів

I. Сад Божественних пісень

О, коли б змога писати так багато, як мислити.

Г. Сковорода

II. Що таке щастя: філософія Григорія Сковороди

Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, тоді все світле, щасливе, блаженне. Це і є філософія.

Г. Сковорода

III. Шляхами його життя

Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, ...ти - щасливий.

Г. Сковорода

IV. Дорога до Сковороди

А я лечу, лечу, лечу, лечу…

- Григорій Савич! - тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день…

А де ж мій сад божественних пісень?

Л. Костенко

Теми рефератів

провести читацьку Орієнтовні

1.Як світ ловив Сковороду: життєпис українського філософа.

2.Вічність, Біблія, людина: філософські погляди Григорія Сковороди.

3.Що означає «споріднена» праця, або Навіщо пізнавати самого себе: філософія Григорія Сковороди і сучасне життя.

4.Вчитель та учень, або Як і чому Григорій Сковорода навчав Василька Томару.

5.«Всякому городу нрав і права»: поетична творчість Григорія Сковороди.

6.Коли птахи і звірі навчають: байки Григорія Сковороди.

7.Флейта у саквах: Григорій Сковорода і музика.

8.Житиме вічно: вшанування пам’яті Григорія Сковороди в Україні.

9. Образ Григорія Сковороди в українському мистецтві

10. Калинова сопілка, або Дитинство Григорія Сковороди

Дискусія за афоризмом Григорія Сковороди

-       Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, у ході не дотримує міри?

-       Чи може людина, сліпа вдома, стати зрячою на базарі?

-       Один живе, щоб їсти, а я їм для того, щоб жити.

-       Не все те отрута, що неприємне на смак.

-       Без бажання все важке, навіть найлегше

Інформаційні джерела

Сковорода Г. Твори / Г. Сковорода; упоряд., передм., приміт. В. Шевчука; пер. В. Шевчук, В. Маслюк, М. Зеров, М. Рогович. - К.: Веселка, 1996. - 271 с. ілюстр., портр.

Лапікура В. Валерій і Наталя Лапікури про Григорія Сковороду, Жана Анрі Фабра, Петра Котляревського, Івана Кожедуба, Михайла Остроградського / В. Лапікура, Н. Лапікура ; худож. С. Горобенко. - К.: Грані-Т, 2008. - 120 с.: ілюстр. -(Життя видатних дітей).

Наш перворозум. Григорій Сковорода на портреті і в житті: фотокнига / авт. і упоряд. В. Стадниченко, М. Шудря ; худож. оформ. С. Железняк ; фотогр. В. Бойко. - К.: Спалах, 2004. - 177 с. : фотогр.

Григорій Сковорода. Творча спадщина : коротка біогр. письм. Тексти за прогр. Аналіз текстів. Зразки учнів. творів : посіб. для 9 кл. / авт.-уклад. О. Марченко. - Х.: Ранок, 2001. - 31 с.: портр. - (Літературна крамниця). - Бібліогр.: с.30.

Статті:

Вельгун Н. Сенс людського життя : розмірковування над афоризмами Григорія Сковороди / Н. Вельгун // Укр. мова та л-ра (Шк. світ) - 2008. - № 37. - С. 6-7.

Дубовий О. Музика в діяльності / О. Дубовий // Рід. шк. - 2008. - № 6. - С. 73-75. - Бібліогр.: с. 75.

Завгородня Н. Інтерактивна подорож до щастя: [] / Н. Завгородня // Літ. Україна. - 2011. - 14 квіт. - С. 1, 14.

Кислашко О. Педагогічні ідеї в українській духовності / О. Кислашко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. - 2011. - № 6. - С. 42-44.

Паламар О. Святе письмо в житті письменників: матеріали до уроку позаклас. читання в 9-му кл. / О. Паламар // Укр. мова та л-ра (Шк. світ). - 2009. - № 1-3. - С. 18-23.

Панчук Л. «Пізнаєш істину - ввійде тоді у кров твою сонце»: урок вивч. біографії Григорія Сковороди в 9 кл. / Л. Панчук // Дивослово. - 2008. - № 10. - С. 21-23.

Ситченко А. Григорій Сковорода. Байки харківські : матеріали до уроків / А. Ситченко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. - 2009. - № 7-8. - С. 36-40.

Ситченко А. Григорій Сковорода. Байки харківські: матеріали до уроків / А. Ситченко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. - 2009. - № 9. - С. 24-27.

Ситченко А. Григорій Сковорода. Байки харківські: матеріали до уроків / А. Ситченко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. - 2009. -№ 10. - С. 21-24. - Бібліогр.: с. 24.

Тернавська Т. Шукаймо щастя за Сковородою: мультимед. урок-презентація у 9 кл. / Т. Тернавська // Укр. мова й л-ра в серед. шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2008. - № 5. - С. 24-32. - Бібліогр.: с. 32.

Українські письменники - герої художніх творів: бесіди про книги для учнів 7-9 класів : [із зб. «Книга творить людину»] / Нац. б-ка України для дітей; уклад. Н. Гажаман // Шк. б-ка. - 2011. - № 4. - С. 40-49.

Федчун Н. Шляхами Григорія Сковороди: музей одного дня / Н. Федчун // Дивослово. - 2008. - № 9. - С. 21-25.

Шевчук Т. Григорій Сковорода: шлях мудреця: п’єса / Т. Шевчук // Дивослово. - 2011. - № 1. - С. 29-32.

Інтернет-сайт: http://scovoroda. info/zhittya_i_tvorchist_Grygoriya_Skovorody. php

Григорій Сковорода – філософ, мислитель, учитель, байкар

Яринко Л.О., викладач українознавчих дисциплін

Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в смт Чорнухи Полтавської області, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі, з 1738 року навчався у Києво-Могилянській академії. З 1742 по 1744 рік Григогій Сковорода жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці, а також композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Потім продовжив навчання в Києво-Могилянській академії.

Згодом, у 1745-1750 роках, Григорій Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі до Словаччини й Австрії. У 1753 р. він повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Він був старанним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Оскільки підручника з етики не було, Г. Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство - найбільша людська вада. Також написав для слухачів курс поетики «Роздуми про позицію і порадник до майстерності оної».

У 1766 році філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», а наступного року - філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе». Протягом 1769-1774 років Г. Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова пяти подорожніх про справжнє щастя в житті». У 1783-1784 були написано твір «Суперечка архістратига Михайла з сатаною». 1785 році Г. Сковорода об’єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень». У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім’я йому Потоп зміїний».

З 1769 року Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме - мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років.

Помер філософ 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області.

Григорій Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Григорій Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.

Спадщина філософа, поета, композитора та байкаря Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

Григорій Сковорода (1722-1794)

Життєвий шлях мудреця

Рябих Валерія, Чмир Ангеліна

Григорію Сковороді вдалося зреалізувати найважливіший для педагога принцип: він навчав, як жив, і жив, як навчав. Тобто втілив свою філософію у власному житТі. Тому й відкривати для себе цього письменника ми почали зі світогляду, а не з біографії. Його біографія є одним з його творів, причому найважливішим, найпереконливішим.

Григорій Сковорода народився З грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в козацькій родині Сави і Палажки. До батька малого Гриця часто заходили козаки-побратими, згадували вільне життя на Січі; навідувалися й кобзарі, яких хлопчик дуже любив слухати. Виростав Гриць на березі річки Многи. Було на ній багато водяних млинів, що захоплювали мрійливого хлопця казковою таємничістю.

Непересічні здібності виявилися в хлопчика дуже рано: він гарно грав на сопілці, яку подарував кобзар; ще не вміючи читати, з великою цікавістю розглядав малюнки в книгах. Навчався Гриць у парафіяльній^ школі, як і всі сільські діти. Якось у село зайшов мандрівний дяк зі спудеїв Києво-Могилянської академії, розказував школярам багато цікавого про чужі краї, про різні природні явища, чудернацькі науки. Гриць вирішив за всяку ціну стати таким самим - освіченим, розумним мандрівником. Так було зроблено життєвий вибір.

*** Парафія - первинна церковно-адміністративна організація, громада вірних.

Прагнення знань привело дванадцятирічного хлопця в Києво-Могилянську академію. Тут Григорій навчався з перервами більше 10 років, досконало опанував грецьку, латинську, польську, староєврейську, німецьку мови. Це давало можливість читати твори світових філософів в оригіналі. Поталанило Сковороді й з учителями - серед них були видатні інтелектуали свого часу: письменники, філософи, богослови. Особливо ретельно вчили в академії складання віршів і красномовства (піїтики й риторики). Ці предмети давалися Сковороді дуже легко і розвинули поетичну майстерність.

Славилася академія також своїм хором. Оскільки Григорій був обдарований голосом та музичними здібностями (грав на сопілці, флейті, скрипці, бандурі), то відразу ж став хористом. Коли із Санкт-Петербурга приїхав до Києва придворний з дорученням відібрати для царського хору краш;их співаків, то, прослухавши багатьох, вибрав лише семеро, в тому числі й Сковороду. Три роки довелося юнакові потішати співом імператрицю Єлизавету та її вельмож. «Царів і тиранів ми часто всупереч волі нашій потішаємо», - із сумом скаже він згодом. Однак при дворі одержав Сковорода ґрунтовну музичну освіту, звання придворного уставника, тобто диригента церковного хору. І цариця брала свою капелу на всілякі державні урочистості, на бали. Тут Сковорода добре вивчив вищий світ, сам одержав змогу ввійти в нього, але не спокусився цим. Враження від придворного світу вилилися пізніше в короткий присуд: «я зневажаю Крезів*, не заздрю Юліям*... жалію багатих».

*** Крез - старогрецький цар Лідії, що володів незліченними багатствами, у переносному значенні - багатій.

*** Юлій Цезар (102-44 до н.е.) - один з найвідоміших і найможновладніших римських диктаторів, переносно - самодержавець.

У серпні 1744 року Єлизавета з придворними і царською капелою прибула до Києва. Побачивши рідний край. Сковорода навідріз відмовився повертатися на чужину і домігся звільнення з придворного хору. Однак провчився в Києво-Могилянській академії на цей раз недовго. Рівно через рік (у серпні 1745 року) він вирушив у подорож Європою як учасник дипломатичної місії. Юнак побував в Угорш;ині, Австрії, Словаччині, можливо, навіть в Італії та Франції. Григорій слухав лекції відомих світові професорів, працював у бібліотеках, знайомився з культурою Західної Європи, з найпередовішими тогочасними ідеями. За кордоном він пробув цілих п’ять років, «возвратясь (цитуємо біографа Ковалинського) из чужих краев наполнень Згченостію, свкдъніями, знаніями, но с пустимъ карманомъ, в крайнемъ недостаткъ всего нужнъйшаго».

На якийсь час Сковорода повернувся в рідне село, але батько й мати вже померли, а брат вибрався в інше місце, і сліди за ним загубилися. Не залишалося нічого іншого, як вирушити самотою у мандрівку світом.

Подальшу свою долю Сковорода вирішив пов’язати з найближчою його натурі педагогічною працею. Наприкінці 1750-го чи на початку 1751 року його призначають на посаду викладача піїтики у Переяславському колегіумі.

Молодий професор вирізнявся серед інших викладачів. Він просто й дохідливо пояснював складні теоретичні поняття, наводив численні цікаві приклади, нерідко з фольклорних творів. Основним методом навчання тоді було бездумне зазубрювання підручника. Сковорода ж вимагав насамперед розуміння наукових положень. Нерідко ходив зі студентами в поле, у ліс, на річку, вчив спостерігати й розуміти природу. Він також рішуче виступав проти фізичного покарання студентів, приниження їхньої людської гідності. За такі новатор-ські підходи до викладання консервативно налаштовані вчителі звинувачували Сковороду у вільнодумстві, писали доно-си, зводили наклепи. Останньою краплею став написаний Сковородою підручник з піїтики «Разсужденіе о поезій и руководство к искуству оной». у ньому обстоювалася силабо-тонічна систе-ма віршування, яка на трй час була неабиякою новиною (адже повсюдно панував силабічний вірш). Це дуже не сподобалося переяславському єпископові. На його дорікання і повчання Сковорода гостро відповів: «Одна справа єпископський жезл, інша - паличка музиканта». Зрозуміло, він утратив місце.

Далі ще два роки навчався у вищому, богословському, класі Києво-Могилянської академії (звернімо увагу: мислитель учився більшу частину свого життя). 1753 року Сковорода стає домашнім учителем у поміщика Степана Томари із села Коврай (тепер - на Черкащині), вчить його сина Василя. Дуже швидко хлопчик усім серцем прихилився до мудрого, доброго вчителя. Проте й тут незабаром виник конфлікт: пані Томарі здалося, що вчитель надто непоштиво, «по-мужицьки» поводиться з її сином. Степан Томара піддався наполяганням вольової та істеричної дружини і звільнив учителя.

Скориставшись нагодою, Сковорода 1755 року побував у Москві. Зупинився біля Трбїцько-Сергіївської лаври. Намісником там був земляк-українець, який запропонував гостю посаду викладача монастирського училища. Однак Сковорода так затужив за Україною, що незабаром повернувся до рідного краю. На вмовляння Степана Томари знову став у нього домашнім учителем і прожив у Ковраї доти, доки Василька не віддали до офіцерської школи.

Якраз у коврайський період (1753-1758) відбувалося становлення Сковороди як філософа й письменника. Весь вільний час він проводив на природі (пригадайте барокове захоплення природою як шляхом до Бога), спав лише чотири години на добу, прокидався завжди до сходу сонця, був вегетаріанцем, їв лише раз на день, опівночі молився.

1759 року Сковорода обійняв посаду професора поетики Харківського колегіуму і пропрацював там з деякими перервами десять років. Досвідчений професор знову налагодив прекрасні взаємини зі студентами, але ніяк не міг порозумітися з керівництвом. Головна причина непорозумінь у тому, що він був єдиною світською особою в колегіумі, де всі решта педагогів мали духовний сан. Уже через рік роботи Сковороді пропонують прийняти чернецтво, обіцяючи при цьому високу посаду та інші блага. Це вже була не перша пропозиція, але він завжди категорично відмовлявся. Чому? Адже Сковорода вів фактично чернечий (аскетичний і побожний) спосіб життя. Очевидно, тут спрацювало прагнення цілковитої свободи від будь-яких суспільних структур, а також протест проти лицемірства. Сковорода ж добре знав, що багато монахів і священиків не живуть за тими законами, які проповідують. Такий висновок випливає з іронічної відповіді філософа: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв*? 

***Вегетаріанство (лат. рослинний) - система харчування людини, яка виключає продукти тваринного походження. 

***Фарисеї (грец. ті, що відокремилися) - послідовники релігійно-політичного вчення в Юдеї, які особливо багато уваги звертали на зовнішні вияви релігійності; тут: (перен.) лицеміри.

Їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко і монашуйте!" Як бачимо, позиція дуже суголосна з критикою недостойного духовенства, що звучала у творах Івана Вишенського.

У цей час (1762) серед студентів Харківського колегіуму Сковорода обрав собі учня і духовного спадкоємця - Михайла Ковалинського (1745-1807), який одразу після смерті філософа написав найґрунтовнішу його біографію «Життя Григорія Сковороди». Та найважливіше те, що саме з листів до Ковалинського розпочалася філософська творчість мислителя. Тут сформульовані майже всі його ідеї, що будуть потім розгорнуті в трактатах. 

1769 року Сковорода під тиском несприятливих умов остаточно залишив Харківський колегіум і вже більше ніколи не займав офіційних посад. Відтоді він цілком поринув у мандрівне життя.

У поведінці Сковороди-мандрівця було чимало незвичного: називав себе прибульцем на землі, будучи вже літньою людиною, все одно вважав себе студентом, ніколи не сповідувався у священика, як вважають, навіть перед смертю. Крім того, мав запальну, різку, іронічну вдачу (мабуть, закономірний  спо-сіб самозахисту від світу з такою життєвою настановою, яка була в Сковороди). Усе це багатьом не подобалося.

Сумнів
«У небіжчика Сковороди не вистачало ані уваги до чужих " думок, ані терпіння, що так потрібно для винайдення істини та при освіті молоді. Смак його не був очищений, як це помітно з його творів. Він був запальний та пристрасний, занадто піддавався силі перших вражень, переходив від одної надмірності до іншої; він любив та ненавидів без достатньої причини, а істина в його устах, не прикрита приємною заслоною лагідності, вибачливості та ласкавості, ображала того, до кого була звернена, та не досягала ніколи мети, поставленої вчителем. Я не знаю, як він встиг запобігти у своїх учнів такої любові до себе. Може, страхом, пересудом та силою звички?» (з рос).

Іван Вернеш,
харківський журналіст і літератор, знайомий Сковороди,
якого той за пристрасть до світського життя назвав
«мужчиною з бабським розумом та дамським секретарем»

Представники аристократії, офіційної культури вельми скептично ставилися до просвітницької праці Сковороди серед народу. Однак слава, популярність Сковороди зростала щоденно. Його називали українським Сократом*, українським Горацієм*, українським Езопом*.

*** С о к р а т (469-399 до н. е.) - видатний грецький філософ, що висловлював свої погляди в усних діалогах. Ототожнював добро, щастя і доброчестя з істиною.

*** Горацій Флакк Квінт (65-8 до н. е.) - видатний римський поет. Його «Послання до Пізонів» стало основою європейської поетики.

***Езоп (VI ст. до н. е.) - видатний давньогрецький байкар, що був рабом, та згодом одержав свободу, завдяки неабиякій мудрості став послом царя в Коринфі й Дельфах.Його вважають батьком жанру байки.

У багатьох місцях з’являлися гуртки шанувальників і послідовників Сковороди. Здобув визнання філософ і серед простого народу. Ще за життя про нього було складено чимало легенд, більшість з яких мають реальну основу.

В одній з таких легенд розповідається, як, подорожуючи Україною, російська цариця Катерина II довідалася про знаменитого філософа Сковороду і забажала з ним зустрітися. Надіслані гінці знайшли його в чабанській хижі, де він розмовляв з вівчарями. На «височайше» запрошення мудрець відповів відмовою, кинувши при цьому: «Сопілка та вівця мені дорожчі царського вінця».

Останні роки життя філософа теж оповиті легендами. Жив він тоді переважно в гостинного поміш;ика в селі Паніванівці на Харківщині. У серпні 1794 року Сковорода вирішив відвідати Михайла Ковалинського, що мешкав аж на Орловщині, і вирушив до нього пішки (понад 300 верст шляху). Бажання зустрітися з улюбленим учнем можна зрозуміти: не бачилися цілих 19 років, а душа відчувала, що життя добігає кінця і побачитися на цім світі більше нагоди не буде.

Сковорода приніс учневі свої твори, у бесідах з ним підбивав підсумок власного життя. Ковалинський просив учителя залишитися на зиму, але той відповідав, що мусить іти назад, в Україну.

Сковороду, який повертався в Паніванівку, впізнавали в селах, на шляхах, радо вітали, приймали на нічліг. Адже в народі сприймали його майже як святого. У багатьох селянських  хатах висіли його портрети. Люди твердили, що ті оселі, в яких він побував, ніколи не покидає щастя.

Помер філософ так, як і належить високодуховній особистості. Професор Ізмаїл Срезневський записав свого часу ще від живих очевидців такий переказ про останній день Сковороди: «У селі в дідича Ковалевського невеличка кімнатка, вікнами в садок, окрема, привітна, була його останнім мешканням. Між іншим, він бував у ній дуже нечасто: звичайно або розмовляв з господарем, також старою людиною, доброю, благочестивою, або ходив по садку й по полю. Сковорода любив життя на самоті та серед близьких. Був чудовий день. До дідича прибуло багато сусідів погуляти та побенкетувати. Також звичаєм стало послухати Сковороду. Його всі любили слухати. За обідом Сковорода був незвичайно веселий та балакучий, навіть жартував, розповідав про своє минуле, про свої блукання, про скрутні часи свого життя. Пообідавши, встали зачаровані його красномовністю.

Сковорода непомітно пішов з хати. Довго ходив він по нерівних доріжках, зривав плоди й роздавав їх хлопчикам-робітникам; проминув день. Надвечір господар сам пішов шукати Сковороду і знайшов його під гіллястою липою. Сонце вже заходило, останнє проміння його пробивалося через густе листя. Сковорода із заступом у руці копав яму - вузьку, довгу домовину.

- Що це, друже Григорію, що це ти робиш? - спитав господар, наблизившись до старого.

- Час, друже, кінчати блукання, - відповів Сковорода, - бо й так усе волосся злетіло з бідної голови. Час дати спокій.

- Та, брате, дурниці. Годі жартувати! Ходім!

- Іду, але я прохатиму тебе раніше, мій добродію, хай тут буде моя остання могила...

І пішли до хати. Сковорода недовго в ній залишався. Він пішов у кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, поклавши в голови зшитки своїх творів та сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго його чекали на вечерю. Сковорода не з’явився. Другого дня вранці до чаю також, до обіду також. Це здивувало господаря, й він вирішив ввійти 'ДО його кімнати, щоби розбудити його, але Сковорода лежав уже холодний,закостенілий».

Сталося це 9 листопада 1794 року. Поховали філософа на високому березі ставка, коло гаю - на тому місці, яке він дуже любив і щоранку грав там на флейті чи сопілці. За заповітом небіжчика на могилі було викарбовано слова: "Світ ловив мене, та не спіймав".

Благословенні ви, сліди мандрівника Сковороди…

Літературно-історична мандрівка

Богуш Марія, Бойченко Вікторія, Паніна Наталія

Оформлення: Портрет Григорія Сковороди, репродукції картин, карта України і Європи із позначенням мандрівок філософа, презентація, фонозаписи.

Вступне слово викладача:

Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами,

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми.

Майже триста років минуло від дня народження великого сина українського народу, філософа і поета, педагога і байкаря Григорія Савича Сковороди, але навічно залишилися його слід у нашій історії, в українському красному письмі та пам’яті народній…

Григорія Сковороду називали мандрівним філософом. Різними шляхами водила його доля - від рідних Чорнух до Києва, Санкт-Петербургу, європейських країн. Сліди вічного мандрівника залишилися не в одному українському та російському селі, у Троїце-Сергієвській лаврі поблизу Москви, у Харкові та Переяславі… Помандруємо хоча б в уяві шляхами життя нашого українського Любомудра.

Мандрівка перша. Чорнухи: колиска українського генія. Перша наша мандрівка - на Полтавщину. Саме тут, 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах поблизу Лубен народився Григорій Савич Сковорода…

З давніх-давен місцеві жителі визначалися своєю засмагою, чорнотою. Ще до того, як стати Чорнухами, село Сковороди називалося Чорнином, Чорнятином. Із цим перекликається і прізвище роду Григорія Савича. «Де б ви бачили, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть і смажать?» - дотепно відповів він на зауваження цариці: мовляв, чому він такий чорний.

У XVII столітті Чорнухи були одним із володінь князя Вишенського на Полтавщині, про що було зазначено у інвентарній книзі 1647 року та списано канчуками на спинах недалеких предків Григорія Сковороди: «Мордуйте їх так, щоб вони відчували, що вмирають», - наставляв магнат Ярема чорнухинського порохового М’ясковського. Проте вже через рік вибухнув народний гнів визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького. Звільнилися Чорнухи від шляхти - заснувалась там козацька сотня Лубенського полку. Але в роки дитинства і юності Григорія козацькі вольності вже стали спомином і розповідями сивовусих козаків у недільні дні під крислатою грушею. Вільна козацька земля переходила у спадок поміщикам. Із малоземельних козаків походив і батько Григорія - Сава Сковорода, якого за бідність у козацькому переписі зневажливо звали Савкою. Повернувшись додому із Січі, взявся козак за соху, а шаблю повісив разом із іконою та портретом козака Мамая…

З порогу батьківської хати дивився на світ малий Гриць Сковорода - на луки і пагорби, на річку Многу, на шлях, що веде у широкий світ. Він успішно вчив у церковнопарафіяльній школі граматику, часослов і Псалтир, соловейком співав на церковному криласі, слухав козацькі думи, полюбляв гру на сопілці… Мріяв сам піти поводирем до сліпого кобзаря - батько не дозволив. Інша дорога стелилася Сковороді - до стольного града Києва…

Сторінка друга. Київ: альма-матер

Кияни (і не тільки вони) добре знають пам’ятник Григорію Сковороді на Контрактовій площі. Відомий український скульптор Іван Кавалерідзе зобразив філософа на схилі літ: бронзовий Сковорода ніби простує через широку вулицю до старого академічного корпусу, повертається до альма-матер, ніби просить у неї вибачення - ось я і прийшов довчитися, закінчити курс наук… Так і було: вступивши до Академії у 1734 році, Сковорода кілька разів переривав навчання та пускався в мандри, але знову і знову його манило на київський Поділ, до рідної школи…

Заснована у XVII столітті, Києво-Могилянська Академія вважалася одним із найкращих навчальних закладів не лише в Україні, але й поза її межами. Її студенти наполегливо вивчали мови, філософію, історію, географію, громадську та військову архітектуру, астрономію, нотний спів, інструментальну музику та ще добрий десяток дисциплін.

За статутом Академії студентом могла бути «…кожна вільна людина всякого стану і місця проживання, православного віросповідання і здібна до навчання…». У 12 років поріг Могилянки переступив Григорій Сковорода - і почав успішно долати сходинки науки. Перший рік він навчався у підготовчому класі або аналогії, наступні три роки - у граматичних класах і, ставши після цього спудеєм (студентом), рік вивчав піїтику, ще рік - риторику, два роки - філософію…

Навчальний день в академії був довгий і напружений. Починався він зранку і закінчувався вечірньою лекцією о сьомій годині. Навчання не припинялося і у вільний час. Зважаючи на те, що від студентів вимагалося доскональне знання латини, вибраний із них наставник (аудитор) пильно стежив за тим, щоб між собою спудеї правильно розмовляли латиною. Той, хто зробив помилку, одержував скриньку, де лежав папірець із його призвіщем. Якщо студент виправлявся, то скринька переходила до іншого, а того, у кого вона лишалася на ніч, чекали зранку кпини безжальних товаришів, а то й добряча порція різок від наставника…

Життя у бурсі (гуртожитку) було майже злиденним. Що таке сніданки і вечері бурсаки не знали, а на обід мали пісний борщ або «кандьор» - куліш із пшона та води. Слово «м’ясо» бурсаки знали, але ніколи не бачили його на столі. Бурса не опалювалася, і мешканці її зігрівалися гамірною «кучею малою». На хліб насущний заробляли милостинею, співами церковних кант на вулицях Києва або по селах, читанням Псалтирю над покійниками, вдавалися в особливо скрутні часи і до крадіжок…

Григорій Сковорода був першим серед учнів Академії. Мав багато друзів, його любили за привітність і доброту. Завдяки чудовому голосу - альту та музичним здібностям він став солістом академічного хору. Саме це змінило його життя, коли у 1742 році як майбутнього співака царської капели Григорія разом із іншими співаками відправили до північної столиці Російської імперії - Санкт-Петербургу.

Мандрівка третя. Санкт-Петербург: золота клітка

У жорстокому XVIII столітті все густо перемішане, замішано на людській крові й Божому слові, на тяжкому стогоні і веселій пісні. На кістках тисячі реєстрових козаків поставив Петро Перший північну столицю Російської імперії, а згодом її прикрасили знаннями, словом і мудрістю українські учені, богослови, поети… Український співак Григорій Сковорода приїхав у місто прямих каналів, барочних палаців, величезних храмів - усе нове, невідоме, а люди виявилися знайомі, свої, розпочинаючи із рідного дядька по материній лінії - Гната Кириловича Полтавцова, камер-фур’єра Зимового палацу.

Історія розпорядилася так, що долю Григорія Сковороди визначило музичне захоплення доньки Петра. Двадцять років закріпачувала цариця Єлизавета Петрівна тисячі й тисячі селян, щедро даруючи їх своїм фаворитам та вельможам, везла за кордон російський хліб і мед, ліс і уральське залізо, вела війни зі шведами і прусаками… Як писав російський поет XIX століття Олексій Толстой:

Веселая царица

Была Елизавет:

Поет и веселится,

Порядка только нет.

Особливо полюбляла Єлизавета церковний спів своєї придворної капели, альтистом якої став і Григорій Сковорода. Після нужденного бурсацького життя він разом з іншими співаками жив у Зимовому палаці, був добре одягнутий і нагодований, мав добру платню - по 25 карбованців на рік… Важливою заохочувальною пільгою для хористів було і звільнення їхніх родин в Україні від податків та повинностей. Та пільги-пільгами, а життя співаків було далеко не рожевим: щоденні виснажливі репетиції, сувора дисципліна, цілковита слухняність і покарання за найменші порушення…

Так минув для Сковороди перший рік. Пішов другий… Блискуча кар’єра чекала на нього. Неважко було виділитися із прекрасним голосом та музичними здібностями, із винятковою освіченістю та інтелектом. Ким міг стати юнак? І придворним композитором, і вченим, і державним діячем… У такому випадку за титулами та багатством діло не стане. Але життя при царському дворі не засліпило Сковороду - викликало глибоку відразу, до кінця днів він згадував про нього із гнівом та осудом. Не звабив юнака і величний Санкт-Петербург - душа прагнула повернення на батьківщину. Свободу, пошуки істини і знання Григорій Сковорода поставив вище кар’єри і багатства. І повернувся в Україну.

Мандрівка четверта. Європа: шляхи пошуків істини

У 1750 році до Угорщини за токайськими винами для царського двору виїхало з Москви російське посольство. Як людина високої освіти і знавець мов Сковорода був запрошений супроводжувати генерал-майора Федора Вишенського. Та досить було дістатися за кордон, як Григорій Савич узяв ціпок, сакви зі скромними пожитками і пішов вивчати Європу. Пряшів - Токай - Будапешт - Братислава - Відень - Болонья - Флоренція - такими шляхами, шукаючи знань, йшов Європою «вічний студент» Сковорода.

Це були шляхи за знаннями. У бібліотеці колегіуму угорського міста Шаршпатак Григорій Савич вивчав твори великого чеського педагога Яна Комеського, у Трнавському університеті слухав лекції отців-ієзуїтів, які з перших хвилин розмови визнали його за рівного завдяки освіченості та вишуканості. Неодноразово Григорій Савич навідував Будапешт не лише у справах Токайської місії, але й з інтересу до бібліотек міста. Згодом - Братислава, де ніхто не міг виманити Сковороду із багатющої академічної бібліотеки. По Карловому мосту у Празі Григорій Савич немовби пройшов історичним шляхом Чехії. Мандрував італійськими містами - Флоренцією та Венецією. І, звісно, не зміг оминути славетних університетів Німеччини.

Майже три роки Сковорода слухав лекції знаменитих професорів, вивчав різні філософські системи, придивлявся до життя, зіставляючи його з життям в Україні, і, домандрувавшись до ностальгії - туги за батьківщиною, через два з половиною роки повернувся у затінок рідних верб.

Далекі мандри не привели до землі обітованої. Не зустрілося йому ні країни, в якій усі мали б щастя, ні теорії філософської, яка б відповіла на всі «чому» і «як». Єдине багатство, яке він приніс додому - знання, що змусили говорити про нього як про одного з найерудованіших людей не тільки України, а й Російської імперії, як про нового Сократа та українського Ломоносова.

Та Григорій Савич знову взяв ціпок і сміливо та бадьоро пішов у широкий світ, впевнений, що всюди знайде шматок хліба у людей, воду дасть йому земля без плати, а все інше - зайве. Мандруємо за ним і ми.

Мандрівка п’ята. Переяслівщина: сади пісень і думок

У центрі міста Переяслава-Хмельницького Київської області розташований Вознесенський монастир, поряд - зведений у стилі класицизму колегіум. Тут у роках навчав молодий Григорій Сковорода своїх школярів світлій науці складання віршів - поетиці…

Переяслав - місто козацької звитяги, старовинних легенд, історичних переказів. Історія вибрала це місто для вікопомних подій. Григорій Савич не раз росяними ранками підіймався на великий курган Три брати, довго дивився в далечінь: на правому березі Дніпра, порізаному ярами, височів Трахтемирівський козацький монастир, на лівобережжі, одразу за селами, безмежним квітчастим килимом лежав великий Переяславський луг. Саме цій землі судилося бути на якийсь час пристанищем філософа і поета.

Вечорами у крихітній келії Сковорода, запаливши свічку, писав свій трактат про мистецтво поетики, шукаючи нових форм віршування на відміну від застарілої поетики Кониського. А на світанку вмивався студеною водою з річки і згодом поспішав до своїх спудеїв. Учні колегіуму, завзяті хлопці, звісно, не заперечували, щоб новий учитель не бубонів свої лекції мертвою латиною, а вчив складати вірші, які йдуть від самого серця. Проте його методи не сподобалися єпископу, на що Сковорода відповів йому латинською приказкою: «Одна справа - архієрейський посох, а друга - смичок». Відповідь йому була проста: хочеш бути гордим - іди геть. І Сковорода покинув колегіум…

Повернувшись на Переяславщину через два роки, він став домашнім вчителем у родині поміщиків Томар для їхнього сина Василька. Степан Томара виявися паном суворим, на учителя дивився зверхньо. А хлопчик прикипів душею до нового вчителя. Ще б пак - дивні то були заняття… Вчитель грав малому на сопілці у лісі, замість того, щоб учити з ним тексти напам’ять, розповідав про квіти і дерева, про птахів та звірів. Звичайно, були уроки, коли хлопцеві доводилося писати і читати, але навіть вони проходили цікаво та весело, у жвавих бесідах, які будили розум і думку учня. Проте невдовзі панам донесли нечемні слова роздратованого учителя - мовляв, обізвав їхнього сина «свинячою головою». Довелося йти геть.

Зібравши свої пожитки у торбу, вирішив ще раз глянути: чи так і по всій імперії, як в Україні… Десь у кінці 1754 року мандрівник зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі недалеко від Москви, де був намісником вихованець Київської академії Кирило Ляшевецький. Сковороді пропонували місце, гроші, славу, але, як і під час закордонної мандрівки, він затужив за батьківщиною, за її степами і садами. Наприкінці 1755 року знову він з’явився в Переяславі.

Тут чатував на нього все той же Степан Томара, який шкодував, що втратив незвичайного вчителя. Поміщик вибачився і ледве умовив Сковороду залишитися. Певно, що і синові сльози за вчителем вплинули на батьківське серце… Ще понад три роки праці віддав Григорій Савич своєму вихованцю. Сам же весь вільний час проводив у полях та гаях. Ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і доброзичливості, за що всі його любили і завжди шукали товариства з ним.

Біблія, яку любив читати Сковорода на лоні природи, настроювала на філософський лад. П’ять переяславських років не минули безслідно як для Сковороди, так і для української літератури, поклавши початок одній з найцікавіших поетичних збірок у давній українській літературі - «Сад божественних пісень»…

Підріс і набрався від свого незвичайного вчителя знань і розуму Василь Томара, майбутній дипломат та російський посол у Константинополі. Йому був час йти до іншої школи, а на Сковороду чекав новий шлях…

Мандрівка шоста: Слобожанщина… і далі до вічності

Як вважав Григорій Сковорода, людина повинна займатися тим, до чого схильна по природі, відшукати так звану споріднену собі працю, щоб бути щасливою, а для того - пізнавати саму себе. І він йшов від села до села, маючи у торбині сопілку та Біблію, навчаючи людей тому, що знав сам. «У простій сірій свитині і чоботях, з палицею і торбою, в якій мав кілька улюблених книг і свої рукописи, мандрував він Слобожанщиною, бував у Росії, доходячи аж до Орла, гостював у Донських землях, мріяв дістатися до Кавказу», - писав згодом Павло Загребельний.

Так минули останні 25 років його життя. Щороку Григорій Савич відвідував Київ і Харків. Якийсь час викладав у Харківському колегіумі, проте для подальшої вчительської кар’єри йому запропонували прийняти чернецтво. При всій своїй скромності й невибагливості в повсякденному житті, Сковорода не вважав його необхідним для духовного зростання й не бажав сковувати себе обов’язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, запрошувала на постійне проживання при дворі цариця Катерина II, але Григорій Савич над усе цінував волю та можливість будь-де спілкуватися з людьми.

Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття - кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, зрозумівши, що зраджує власній волі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від особистого щастя…

Проходив чи йшов з гостей Григорій Савич - за ним завжди засновувалася легенда. І не просто поетична казка, а конкретна загадка його життя, таємниця його особи… Такою ж легендою оповита і смерть Сковороди. Гостюючи у поміщика слобожанського села Іванівки Андрія Ковалівського, якимось чином він відчув, що земний його шлях підходить до кінця. Не бажаючи завдавати клопотів друзям, сам вирив собі могилу під старезним дубом, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув… За його ж заповітом на могильному камені вибили знамениті слова: «Світ ловив мене, та не піймав».

Калинова сопілка, або Дитинство Григорія Сковороди

Літературно-музична композиція для учнів початкової школи

Березкіна Аліна, Гладких Анна

Дійові особи: Ведучий, Гриць, Дід, Батько, Кобзар.

Ведучий: Це трапилося у давні-давні часи… Жив собі у селі Чорнухи на Полтавщині козак Савка Сковорода. І було у нього два сини - старший Степан і менший Григорій… Старшого за давнім козацьким звичаєм садовили на коня, а меншого - за Святе Письмо…

На сцену виходять Дід та Батько

Батько (сумно): Либонь, не вийде зі Степана козак…

Дід: Либонь…

Батько: У всіх діти як діти: впав, забився, поскиглив трохи, а потім устав, обтрусився і знову бігає або на коня лізе… а наш упав одного разу - і то, як то кажуть, на голову.

Дід: Саме так.

Батько: Одна радість - Григорій. Таке слухняне дитя, таке сумирне, аж страх часом бере. Ану ж, як янголи не дадуть йому вирости і заберуть до себе?

Дід: Не журися, синку, доки я живий, то й з янголами раду дам… (Батько йде. На авансцену виходитьГриць із букварем).

Гриць: Аз, буки, вєді… Глаголь, добро, єсть… Аз, буки, вєді, глаголь, добро…

Голос (за сценою): «Аз буки вєді» — Я букви знаю… Глаголь добро… Кажи добро, хлопче…

Гриць: Дідусю!

Дід: Що тобі, дитино?

Гриць: Ви хіба не чули голосу?

Дід (поважно): Ні, дитино, не чув… Ходімо зі мною.

Гриць: А куди, діду?

Дід: А куди очі дивляться. Можемо до річки, можемо до саду, можемо на вигін. А як ноги не втомляться, то й до лісу. (Чути спів соловейка).

Гриць: Діду, а чому пташки по-різному співають? Навіть ті, котрі однакові? Он той соловейко, що біля річки, по-своєму тьохкає, а той, що під лісом живе - по-своєму.

Дід: А чому, дитино, кожна людина свій голос має?

Гриць: Щоб відрізнятися.

Дід: Отак і пташки.

Гриць: А я можу, як пташка, співати?

Дід: Зможеш. І на сопілці грати зможеш. Ось тримай сопілку із калинового дерева…

Гриць бере сопілку до рук, награє мелодію.

Згодом звучить пісня «Ой ти, пташко жовтобоко».

Гриць (стиха, зачудовано): Знову голос… Діду, а чому ви сопілку зробили з калини, а не з якогось іншого дерева?

Дід: Бо калина, щоб ти знав, дерево незвичайне. Із неї той місток зроблений, по якому людина після смерті мусить із землі на небо пройти. Якщо Богові вгодно, то пройде. Місток навіть не похитнеться. А як гріхів багато, він скидає в безодню до Геєни огненної.

Гриць: Діду, а чому вовчу ягоду не можна їсти?

Дід: Тому що вона вовча, а не людська.

Гриць: А нас вовки не з’їдять?

Дід: Нас - ні.

Гриць: Чому?

Дід: Козацького духу забояться.

Гриць: Діду, а ви теж козак?

Дід: Аякже! У війську батька Хмеля воював… І про останню війну добре знаю, вона не лише у нас, дідів, але й у батьків у пам’яті. Прийшли до нас в Україну шведи, і козацтво поділилося. Одні пішли за гетьманом Мазепою проти російського царя, а інші — за царем Петром проти шведів і Мазепи. Лише не питай, синку, хто з них хороший, а хто — поганий. Бог колись розсудить, а людям того не дано. Не знаю, як тим царям із королями, а в нас у Чорнухах після тої війни жодної цілої хати не лишилося. Навіть церква згоріла.

Гриць: Діду, а кобзарі теж про козацьку славу співають?

Дідусю: Про козацьку, Грицю…

Виходить Кобзар. Звучить уривок з думи про Богдана Хмельницького.

Гриць із дідом слухають, згодом підходить і Батько.

Голос: Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Гриць (сам до себе): Знову голос… Чому його ніхто не чує крім мене? (Награє на сопілці).

Кобзар: Гарно граєш, синку…

Гриць: Але ж ви… ви ж мене не бачите?..

Кобзар: Я серцем дивлюся, а воно краще бачить за очі. Як тебе звати, хлопче?

Гриць: Гриць Сковорода… Дідусю! Заграйте ще!

Кобзар грає, Гриць слухає. На авансцену виходять Батько і Дід.

Дід: Бачиш, Саво, наш Гриць уже давно читає - і церковне письмо, і цивільне, і пише… Та й на криласі співає не гірше за старших учнів… Певно, треба його далі учити. От тільки де? Для бурси ще замалий, а тримати такий талант у Чорнухах шкода. Пом’яни моє слово, Саво: наш Гриць ще всіх митрополитів перемитрополитить.

Батько: Ой, тату, не кажіть уголос, бо наврочите… Хоча, звісно, прихилити голову на старості літ при митрополичому дворі, то вам не в Чорнухах вік доживати.

Дід: Виконай, синку, мою останню волю - відвези Григорія у Київ, до Академії.

Батько: Та він же, тату, замалий. Там, кажуть, лише із шістнадцяти беруть. А до того ж - у Києві, де не ступи, гроші потрібні.

Дід: Я тут із козацьких часів дещо приберіг. От і нагода. А те, що Григорій замалий для Академії - то не зовсім так. Бо при ній для таких, як він, училище є. То збираймо хлопця - і гайда в Київ.

До Батька і Діда підбігає Гриць.

Гриць: Дідусю! Тату! Відпустіть мене за поводиря з кобзарем.

Батько (перезирнувшись з Дідом): Куди, Грицю?

Гриць: По Україні та білому світі… Я усі думи вивчу, всю Україну побачу, увесь світ з ним обійду… І на сопілці гратиму, і співатиму… Відпустіть.

Батько: Ні, Грицю, інша тобі дорога стелеться - до славного граду Києва, до Києво-Могилянської Академії… Будеш вченим мужем.

Дід: А світ білий ти побачиш, і намандруєшся ще… От пом’яни моє слово - побачиш…

Гриць: А ви звідки знаєте, дідусю?

Дід (посміхаючись): Голос твій підслухав… Ану, заграй нам на калиновій сопілці.

Гриць награє на сопілці. Звучить пісня «Всякому городу нрав і права».

Ведучий: Таки збулося дідове пророцтво… Виріс малий Гриць, вивчився - і пішов мандрувати світом. Обійшов Україну, був у Європі та Росії… І на весь світ прославився як мандрівний філософ, якого радо зустрічали, де б він не був.

Де знайти щастя, або Зустріч із Григорієм Сковородою

Сценічний етюд

Кірєєва Ольга, Пятихатка Ірина

Дійові особи: Ведучий, Сковорода, Селяни (Іван, Микола, Петро), Лакей, Губернатор.

Звучить мелодія пісні «Всякому городу нрав і права».

На екрані висвітлюється портрет Григорія Сковороди.

Ведучий: Хвала і слава сонцеві і росам,

Що розсипають по мураві день.

Ганьба розледачілим малоросам,

Що не достукався до них Монтень.

А як прийшов у чорному жупані

Козацький син з чолом у небеса,

Вони його з маєтків і плебаній

Прогнали, як заразливого пса.

І, виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким дітям викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

(Д. Павличко. «Григорій Сковорода»).

На авансцену виходить Григорій Сковорода.

Сковорода: Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську… (Іде).

Відкривається завіса. На екрані — репродукція картини М. Пимоненка «Ярмарок». Чути гомін ярмарку (фонограма). На авансцені сидить Сковорода і щось розповідає гурту людей коло нього. Виходять Іван та Петро.

Іван (до Петра): Добридень, чоловіче! Чи не підкажете, як знайти отого Сковороду?

Петро: Григорія Савича? Та ось він, як завжди, щось людям розповідає…

Підходять до гурту людей.

Сковорода: … Отож жили собі у господаря два пси. Довелося якось повз ворота проїздити незнайомцеві. Один пес вискочив, погавкав, доки чоловік не зник з очей, і повернувся до двору. «Що ти з цього маєш?» — спитав другий. «У всякому разі не так нудно»… (Люди сміються).

Микола: Отож, собаці аби тільки погавкати.

Сковорода: А чим погано бути собакою? От даремно брехати на кожного — зле.

Іван (звертається до Сковороди): Доброго здоров’я тобі, Григорію Савичу!

Сковорода (приязно): Дякую. І тобі того ж, чоловіче добрий.

Іван: Чув я від людей, що такий ти чоловік… усю землю обійшов, знаєш, де щастя шукати… Оце і прийшов до тебе… Іваном мене звуть.

Сковорода (сміється): Перебільшують люди, Іване. Усю землю я не обійшов, але дещо помандрував…

Іван (розчаровано): То й про щастя не знаєш?

Сковорода: Про щастя — знаю.

Іван (вагаючись): То, може… відійдемо… розповіси…

Петро: Іваночку, любий! А ти гадаєш, один ти щастя шукаєш?

Микола: Та яке там щастя при наших злиднях, ще й в неволі… (Голоси людей: «Вірно, вірно»). От пан наш — ото щасливий! Нічого не робить, спить м’яко, їсть солодко, у шовках ходить, не те що ми, злиденна сірома… Та нам панами повік не бути…

Сковорода: Ех, людоньки! То, може, пан ваш же за вас нещасливіший… Чимало людей таких, які у розкошах нудьгують, усім невдоволені, бо їм щось душу точить… У Бога просять багатства, а не задоволення, багатого столу, а не смаку, м’якого ліжка, а не солодких снів, чинів, а не сердечної веселості… А по мені — краще бути веселим без багатства, ніж багатим без веселощів. От послухайте (читає вірш «Всякому місту — звичай і права»).

Іван: Правду, правду про людей сказано! А що тебе непокоїть, Григорію Савичу?

Сковорода: Та все ж про щастя думки…

Петро: То так і не знаєш, де воно?

Сковорода: Знаю. (Показує на голову і серце). Ось тут і ось тут…

Микола (знизує плечима): Щось не дуже розумію…

Сковорода: А я поясню зараз. Пізнати себе треба. Ось ти хто, Миколо?

Микола: Селянин.

Сковорода: А ти, Петре? І ти, Іване?

Іван: Усі ми селяни… З дідів-прадідів землю орали… І діти-онуки селянами будуть.

Петро (зітхаючи): Ще й кріпаками у пана.

Сковорода (серйозно): Що до кріпацтва, Петре, тут я вам зарадити не можу. Ганьба людям, які інших людей у неволі тримають. А от щодо того, хто ви. (До Миколи). Подобається тобі, Миколо, селянином бути, землю орати?

Микола: А що ще нам робити… З діда-прадіда…

Сковорода: Не дивина дорогу віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом бреде та іншого веде — в цьому і важкість... Я, Миколо, не діда-прадіда, а тебе питаю — що тобі у житті подобається робити? До чого хист маєш?

Микола (замислюється): Та… У дитинстві з глини коників добре ліпив. Та й зараз на ярмарку прийду — від гончарів не відхожу! Отаку б красу навчитися робити…

Сковорода: Як розберетесь, люди добрі, що ваше, до чого хист маєте, то навіть складнощі вам будуть до душі, і залюбки долатимете їх. І знайдете щастя у душі сродною працею. Запитав одного разу шершень бджолу: «Чого ти така дурна? Мед людям приносиш, а його не споживаєш, та ще й від людей шкоду маєш». А бджола йому на те відповіла: «Це ти дурень, пане шершню! Мені більша радість збирати мед, аніж його споживати. Для цього я народилася, а без цього жити — люта мука».

До гурту людей підходить Лакей.

Лакей (зверхньо): Гей, старець! Губернатор тебе кличе.

Сковорода: Губернатор? Не знаю його.

Лакей: Ти що, знущаєшся? Сам губернатор!

Сковорода: Та я тобі кажу, що його не знаю…

Лакей відходить, згодом повертається.

Лакей (зовсім іншим тоном): Григорію Савичу, вас кличе до себе Щербінін Євдоким Петрович.

Сковорода: Ось цього знаю. Кажуть, добрий чоловік. (Підводиться).

Входить Губернатор.

Губернатор (до Сковороди): Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?

Сковорода: Шановний пане! Світ подібний до театру. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль - і задоволений. (Кланяється людям). Бувайте, люди добрі! Піду далі! Світ широкий - може, ще й зустрінемося. (Читає вірш «В город не піду багатий - на полях я буду жить»)…

АФОРИЗМИ Г. С. СКОВОРОДИ

 Семенець Альона, Соломашкіна Карина

Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися, хоча б зовні він і здавався бездіяльним.  

Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись - значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душі, а життя - се рух.  

Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?

Надмір породжує пересит, пересит - нудьгу, нудьга ж - душевну тугу, а хто хворіє на се, того не назвеш здоровим.

Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.  

Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?

Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того - неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.

Не все те отрута, що неприємне на смак.

Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя.

Бери вершину і матимеш середину.

З усіх утрат втрата часу найтяжча.

Коли ти не озброїшся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло.

То навіть добре, що Діоген був приречений на заслання: там він узявся до філософії.

Так само як боязкі люди, захворівши під час плавання на морську хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна пересядуть до невеличкого човна, а відти знову переберуться у тривесельник, але нічого сим не досягають, бо разом з собою переносять жовч і страх, - так і життєві зміни не усувають з душі того, що завдає прикрості і непокоїть.

Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.   

Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.

Більше думай і тоді вирішуй.

Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві.

Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину завершити.

О, коли б змога писати так само багато, як і мислити!

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.

У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.

Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори.

О, коли б ми в ганебних справах були такі ж соромливі і боязкі, як це часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках!

Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого.

Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!

З видимого пізнавай невидиме.

Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..

Не досить, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.

Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі.

Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні.

Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.

Мудрець мусить і з гною вибирати золото.

Коли велика справа - панувати над тілами, то ще більша - керувати душами.

Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську.

Для шляхетної людини ніщо не є таке важке, як пишний бенкет, особливо коли перші місця на ньому займають пусто мудрі.

Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує? 

Природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того найшляхетнішого і найтвердішого металу, який чим більше треться, тим прекрасніше виблискує.

Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею.

Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану.

Сліпі очі, коли затулені зіниці.

Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.

Все минає, але любов після всього зостається.

Кому душа болить, тому весь світ плаче.

Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.

Ти робиш найкращу і для тебе рятівну справу, коли твердо ступаєш по шляху доброго глузду.

Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!

Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий. 

Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимуся ніколи ні в чому не шкодити.

Всяка їжа і пиття смачні й корисні, але треба знати час, місце і міру.

Лід на те й родиться, аби танути.

Демон проти демона не свідчить, вовк вовчого м'яса не їсть.

Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця.

Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний. 

Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби і підіймайся!

Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади.

Наступний, весело освітлений день - плід учорашнього, так само як добра старість - нагорода гарної юності.

Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне. 

Не любить серце, не бачачи краси.

Що вподобав, на те й перетворився.

Не за обличчя судіть, а за серце. 

      Кожен є той, чиє серце в нім: вовче серце - справдешній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве - бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове - вепр, хоч подоба бобра.

Чи може людина, сліпа у себе вдома, стати зрячою на базарі?

Пізнаєш істину - ввійде тоді у кров твою сонце.

Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?

Світло відкриває нам те, про що ми у темряві лише здогадувалися.

Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.

Ніхто не може вбити в собі зло, коли не втямить спершу, що таке те зло, а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати і вигнати його в інших. 

На новий путівець шукай нові ноги.

Що з того, коли листок зовні зелений, та корінь позбавлений життєвого соку?

Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?   

Не називай солодким те, що породжує гіркоту.

Вірю, що більше єлею має в своїх гладеньких словах улесник, аніж батько, коли карає, і що фальшива позолота блищить краще від самого золота... Але згадай приказку: "Вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з того, коли під нею голови нема".

Вода без риби, повітря без пташок, час без людей бути не можуть.

Не все те недійсне, що недосяжне дитячому розумові.

Тінь яблуні не заважає.

Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її.

Трактування афоризмів Григорія Сковороди

АФОРИЗМИ — короткі лаконічні судження, які за стислої, зручної для запам’ятовування фо­рми містять глибоку думку. Афоризмами також називають слова — стислі влучні оригінальні ви­слови відомих письменників, що набули поширення через дотепність та широту узагальнень. Григорій Сковорода — це людина глибинного характеру, світлого серця і проникливого розу­му. Людина, саме життя якої було оригінальним творінням. Освіченість його — надзвичайна, він увібрав у своє єство філософську культуру людства. Одним зі свідчень глибини творів Сковороди є їх афористичність. Чимало крилатих фраз із його писань, ставши афоризмами, пішли мандрувати світом:

«Ні про що не турбуватись — значить не жити».

 «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, сам перший люблю». «Не все те отрута, що неприємне на смак».

«З усіх утрат втрата часу найбільша».

«Один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий».

«Багатством живиться тіло, а душу звеселяє споріднена праця».

Саме прославленню суспільно-корисної, «сродної» праці, відповідної природним покликан­ням і здібностям людини, Сковорода присвятив чимало творів. Цю ідею розвиває байка «Про Со­баку і Осла», мораль якої звучить так:

«Не все усі ми вміємо, і не всім все личить»

Хай кожен праг­не того і береться за те, до чого він здатний, за грецьким прислів’ям: «Осел біля ліри».

Даремними є зусилля, коли немає природного хисту. Як сказав Горацій: «Всупереч Мінерві ти нічого не зро­биш і не скажеш».

Це — одна з улюблених ідей Г. Сковороди, яку він підносить і в своїх байках, зокрема у «Байці про Котів». Філософ стверджує:

«Є багато таких, що, злегковаживши природу, вибирають для себе наймодніше чи найбільш прибуткове ремесло, але вони зовсім обманюють себе самі. Прибуток не є вдоволенням, а заспокоєнням тілесної потреби, а якщо і є вдоволенням, то не внутрішнім. Справжнє сердешне вдоволення родиться із вродженої діяльносте.... Достатками вдоволяється одне тільки тіло, а душу веселить уроджена діяльність». Отже, Сковорода заповідає людині робити те, що дане їй природою, що відповідає її природним можливостям, задаткам. У байці «Олениця і Кабан» Сковорода знову повертається до ідеї природженої («сродної») праці, адже про людину судять не за її одягом чи словами, а за справами. Тому Олениця називає Кабана так само, як і раніше, хоч він «підвищений у Барани»: «Ви ж так само, як і колись риєте землю і ламаєте тини». Отже, ідея «сродної» праці, яку висунув Григорій Сковорода більш ніж два століття тому, му­дрі життєві настанови видатного філософа, що наявні в його творах, стали афоризмами, здатні до­помогти нам і сьогодні. Літературна спадщина письменника-мислителя Г. Сковороди належить до вагомих надбань української культури XVIII ст. Сковорода одним з перших в українській літературі дав зразки фі­лософської і пейзажної лірики, вивів байку на шлях самостійного розвитку (його вважають зачина­телем жанру байки), наповнив свої твори глибоким ідейним змістом. Григорій Сковорода залишив своє філософсько-етичне вчення не тільки у творах, а й підтвердив його власним життєвим шля­хом. Над його могилою на хресті написано: «Світ ловив мене, та не впіймав». Так сказав він про себе, таким залишився й у спогадах — мандрівним філософом, який відмовився від світського ус­піху і власного майна, лишився «не спійманий спокусами».

Джерело: http://ukrclassic.com.ua/katalog/s/skovoroda-grigorij/3321-analiz-aforizmiv-grigoriya-skovorodi Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

                                                                    

«ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ» ЗА ГРИГОРІЄМ СКОВОРОДОЮ

Божченко Аліна, Бойченко

Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов ? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюся, що сам Бог називається любов’ю. 

Григорій Сковорода

Цікаве трактування Сковородою концепції кохання-любові міститься у листах до його учня. Останнім часом оприлюднено низку статей, що подають ці стосунки, як сенсацію в українському літературно-філософському світі. Власне, одним із приводів тлумачити листування Григорія Сковороди та Михайла Ковалінського як беззаперечну знаку їх статевих стосунків і нетрадиційного способу життя стала публікація Віктора Петрова (Домонтовича) «Сковорода: дружба з Ковалінським» Спершу цю статтю публікує «Філософська та соціологічна думка», а згодом фрагмент її подає журнал «Лель» із недвозначною передмовою про «статево-еротичний» стиль В.Петрова та «щось не таке у стосунках сивобородого філософа з юним учнем". На мій погляд, ця стаття стверджує дещо інше. Ми маємо зразок унікальної, чистої дружби людей, здатних порозумітися мовою філосо­фії, музи та поезії. Листування ж Григорія Сковороди й Михайла Ковалінського свідчить про естетичну вишуканість і глибоку етичність цих стосунків. Оцінюючи їх, російський філософ Володимир Ерн зауважував: «Дружба Сковороди і Ковалінського відріз­няється тим, що вона зберігає в собі прикмети античних і біблійних впливів. Біблія вкупі з Платоном, Аристотелем і Плутархом дала нашому філософу зразок істинної дружби».

Ще одне застереження необхідне для адекватного тлумачення й розуміння цих стосунків. Майже всі листи були написані грецькою та латинською мовами. З огляду на це, маємо дещо різні версії їх перекладів. Саме специфіка перекладу - суттєвий аргумент на користь двозначності тлумачення Сковородинського бачення кохання-любові. В академічному перекладі Петра Пелеха (1944 р.) подаються роздуми українського мислителя про мораль і духовні, доречно розрізняючи поняття любов такохання. Віктор Петров у своєму дослідженні, цитуючи епістолярну спадщину, застосовує переважно термін кохання. Тому дослідників, які послуговуються останнім перекладом, все це підштовхує до висновку про безумовно еротичний чи то статевий підтекст згаданих вище стосунків. Якщо ретельно проаналізувати тексти, то зникають будь-які підстави для двозначності.

У своїх листах Сковорода використовує головним чином два латинські поняття: атоr ісаritаs. Згідно з усталеною традицією українського тлумачення їх перекладу, саritаs - це любов, яка випливає із поваги, пошани, відданості. Саме в цьому контексті український філософ застосовує даний термін у ставленні до Бога, науки, а також у своїх стосунках з учнями. Коли йдеться про поняття атоr, пов’язане більше з почуттєвим, інтимним змістом, то ним Григорій Савич частіше користується у віршованих текстах, що не мають виключно персоніфікованого значення. Процитуємо фрагмент відомого листа Григорія Сковороди до Михайла Ковалінського другої половини лютого 1763 року. Версія перекладу В.Петрова: «Між тими вищими речами, якими я звичайно усолоджую життя, для мене кохання єсть не остан­нюю. Що, справді, є більш приємним, солодшим і цілющим за любов? ...Хіба ж всі дари, навіть і янгольські мови, то суть ніщо в порівнянні з коханням? Що достаткує? Кохання. Що творить? Кохання. Що зберігає? Кохання, кохання! Що усолоджує? Кохання, кохання - початок, середина й кінець». Варіант перекладу П.Пелеха: «Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не ніщо без любові? Що дає основу? - Любов. Що творить? - Любов. Що зберігає? - Любов, любов. Що дає насолоду? - Любов, любов, початок, середина і кінець». У даному фрагменті Григорій Сковорода вживає термін саritаs, і цілком зрозуміло, що версія перекладу В. Петрова некоректна.

Подібні пасажі спостерігаємо і в тлумаченні нших фрагментів листування. Зокрема, порівняємо два варіанти 1763 року. Віктор Петров: «Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке? Я вважаю мертвими тих, хто не знає кохання. І зовсім не дивуюсь, що сам бог зветься любов’ю».  Переклад Петра Пелеха: «Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов’ю».

Далі в листі йде суттєвий фрагмент розуміння Сковородою призначення та сенсу любові: «Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які зміню­ються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між: негідними людьми не виникає дружби». Тут же визначення його любові до Михайла Ковалінського: «Тому, якщо тобі моя любов дорога, то не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим, ніж смерть".

До речі, тема смерті та своєрідної боротьби смерть - любов характерна і для самої творчості Григорія Сковороди. Додатковим аргументом у розумінні її частого використання філософом є ще один опис з історії стосунків учителя та учня. Адже серйозним доказом щодо еротичного характеру цих взаємин були згадки про зустрічі в безлюдних місцях, поза містом. Це давало підстави як знайомим-сучасникам, так і деяким дослідникам підсилювати свої підозри стосовно «кольорового» способу життя мандрівного філософа. Водночас справа виглядала доволі просто. Як пише сам М. Ковалінський у спогадах «Жизнь Григорія Сковороды» (опис підготовлено в 1794 році й подано від третьої особи), займаючись теологією та філософією зі своїм учнем, Сковорода зіштовхнувся з проблемою комплексу у нього сильного страху перед смертю і боязню мертвих. Тоді Сковорода, не довольствуясь беседой о сем, приглашал друга своего в летнее время прогуливаться поздно вечером за город и нечуствительно доводил его кладбища городского. Тут, ходя в полночь между могил и видимых на песчаном месте от ветра разрытых гробов, разговаривал о безрассудной страшливости людской... иногда же играл на флейте ... оставя друга...» . Між тим опис життя Г. Сковороди у споминах його учня дещо додає у нашому розумінні самого Михайла Ковалінського. Він пише про те, що публічне життя великого світу дало йому все: дружину, дітей, приятелів. Проте воно забрало по­тяг до істинного духу та справжньої дружби. Недаремно остання зустріч Г. Сковороди і М. Ковалінського подана у спогадах, як щось месіанське та фантастичне. Як символ того, що в людському буденному та корисливому світі романтичність і альтруїзм бажані навіть для тих, хто не має проблем у повсякденному житті. Потяг до ідеалу - це філософія Сковороди, це його життя, переконання і мрія підго­тувати своїх учнів як своєрідних апостолів пропагування небуденного вищого існування. Після тої зустрічі Григорій Савич прагнув повернутися на батьківщину, щоб закінчити своє життя вдома. Далі читаємо: «Он, проживя у друга своего около трех недель, просил отпустить его в любимую им Украйну, где он жил до того и желал умереть...»

Григорій Сковорода навчав своїх учнів саме такої вищої любові, а не плотської. «Хіба не справедливо Христос, - пише він у листі до М.Ковалінського від 29 серпня 1763 року, - називає себе найбільш великим серед народжених жінками? Але зверни увагу на те, якими шляхами він досяг цього, якими приготуваннями. Він не шукав палаців, не тікав юнаком у багатолюдні і розкішні міста, не віддавався черевоугодництву, але пішов у пустиню, шукаючи лише царства божого, не дбаючи ні про одяг, ні про їжу, знаючи, що бог не позбавить цього слуг божих і що розкіш - головний ворог незайманості, яку єдину любить Христос і без якої ніхто не може бути допущеним до таїнств царства божого. Тому він обвитий поясом, суворо тамуючи розбещеність плоті: зміцнений так, він був таким великим Учителем у такому великому чертозі божому. О найдорожчий, будемо наслі­дувати таких мужів!».

Спілкування зі своїми учнями також показові з огляду на розуміння Г. Сковородою та вживання ним поняття любов. Переймаючись пошуком послідовників, він наполегливо шукає талановитих і жадібних до істинної науки молодих людей. Ця справжня ідеалістична любов філософа поширювалася на всіх учнів. Читаємо в одному з листів: «Тому, що ти мене питаєш про декого, то, мені здається, я переконався, що Яків Правицький - юнак хороший, не заздрісний, просто дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по справжньому порядний, м’який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його. Такого складу, як мені здається, і Василь Білозір. Поки я їх вважаю такими, до того часу їх любитиму» (жовтень - листопад 1762 р.). Водночас Григо­рій Савич намагається не допустити непорозумінь між учнями, зробити все, щоб вони були друзями і спільне навчання стало основою їх злагоди та добрих стосунків. Підтвердженням цьому є фрагмент листа Г.Сковороди до М.Ковалінського, написаного у травні - червні 1763 року: «Далі щодо того, щоб поговорити окремо з нашим Миколою про вашу сварку, то почекай трохи. Обіцяю вас помирити. Бо що солодше від любові та злагоди? Я знаю твою дуже просту і лагідну вдачу, проте помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні».

Ще одне варте уваги використання поняття любов у Г. Сковороди пов’язане зі словами поцілунок, солодкий, яке, на думку деяких дослідників, посилює гіпотезу про еротичність його стосунків з учнем. Водночас бачимо цілком характерний для біблейського тексту перифраз фрагментів із даним словом. Скажімо: «Любі учні, не бійтеся!..

Тоді сам погляд був для вас нестерпний, а тепер і слів солодких його послухайте, і поцілунком ствердить з вами вічну дружбу». Вступ до лекційного курсу з християнського доброчестя, прочитаного в Харківському колегіумі 1794 року, розпочинається перифразом Соломонової «Пісні пісень»: «Хай цілує мене поцілунками уст своїх».

Таким чином, оцінюючи Сковородинське бачення концепції кохання-любові, можна говорити про заснування теорії, що базується на безумовному пріоритеті засад етики та моралі. Саме Г.Сковороді ми завдячуємо тим, що було зроблено спробу дати філософське обґрунтування «етичного кохання». І цей етичний гедонізм у кінцевому підсумку мав на меті моральність стосунків. Серед творів українського мандрівного філософа є низка спеціально присвячених праць домінанті людського буття - серцю. Зокрема, Григорій Сковорода пише: «Голова усього в людини є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а усе інше є зо-кілля. А що є серце, як не душа? Що є душа, як не бездонна думок безодня? Що є думка, як не корінь, сім’я і листя?»

Григорій Сковорода започаткував своєрідну «філософію серця», а його почуття любові - життєве й описане - це як віра і відданість, як ідеал і вища сила.

                                                                                             

 Філософські pоздуми Г.С.Сковоpоди пpо людське щастя

Григор Ольга

     Ще  за  життя  він став легендою. До появи в нашій літеpатуpі Шевченка  не  було  в  Укpаїні  популяpнішої за нього людини. Біля тpидцяти pоків без поспіху  мандpував  цей  співець-музика і

вчитель-байкаp  шляхами  Укpаїни.  Важним гостем він був усюди. Бо мудpе  слово  Гpигоpія  Сковоpоди пpитягувало людей. З ним до хати входили дpужня  бесіда,  добpий  настpій,  добpозичлива  поpада,

дpужній жаpт.

     Він  був  спpавжнім  укpаїнським  «Сокpатом»  Все  життя він вивчав  світ  і  пpиходив  до певних висновків. Своє пpизначення в житті,  своє щастя він вбачав "у задоволенні малим,..., у боpотьбі з самолюбством». Ці філософські ідеї і pозкpив читачеві в багатьох своїх твоpах.

     Так, в  оді «Похвала бідності» автоp змальовує ідеал людини,

як  він собі його уявляв. Сковоpода висловлює думку пpо те, що від бідності  тікають геть пияцтво, зажеpливість, pозкіш, її супутники -  це  pозсудливість,  мудpість,  pадість.  А тих, хто своєю метою ставить  багатство,  він  називає  жебpаками  духу. Гpигоpій Савич оспівував волю, як найбільше багатство людини. Золото в поpівнянні з свободою - то пил («De libertate».

     Кожна  людина наділена, на думку байкаpя, певним даpом. Тpеба вчитись  pозпізнавати  його.  Дехто,  незважаючи на свій пpиpодний даp,  обиpає  пpибуткову  pоботу,  а цим шкодить не лише собі, а й суспільству.  Ця думка покладена в основу байки «Бжола і Шеpшень». Її ідея: пpаця має стати для людини її потpебою. Тільки тоді життя матиме  сенс  і  кpасу.  А паpазитів, на зpазок Шеpшня, не повинно бути.

     Hайповніше пеpедав Сковоpода свої філософські ідеї в пpитчах. Так,  у  пpитчі  «Вдячний  Еpодій» йдеться пpо велику pоль нахилів люди  у  спpаві  виховання  і навчання. Пpитча «Убогий жайвоpонок» навчає  судити  людину  не  за  обличчям, а за pозумом і сеpцем. У твоpах «Етика pозмови п'яти подоpожніх пpо спpавжнє щастя в житті» поет  говоpить,  що  людина  яка  ствоpює  матеpіальні  і  духовні цінності, від  пpиpоди  має  пpаво  на  щастя.  Гідність  людини визначають не гpоші та походження, а чесне життя.

     У  своїх  пpацях  та листах Сковоpода утвеpджує культ pозуму. Hаpодна  мудpість  стала  основою у тpактуванні філософом багатьох пpоцесів  суспільного життя. Він хоpобpо пpиймав удаpи долі, своїх учнів вчив шукати в собі "спpавжню людину», бути щасливим.

     Чи  був  щасливим сам Сковоpода? Я думаю, що був. Сковоpода ­людина, пpиналежна своєму часові. За віpшами можна визначити биття його  могутнього  сеpця  -  його  досягнення  і  кpутоспади. Хоч і написали  йому  на могилі те, що він заповів: «Світ ловив мене, та не  спіймав», - але Сковоpода належить світові. Він був щасливим і нас вчить бути такими.

Шукаємо щастя по країнах, а воно скрізь і завжди з нами…

               Діхтяренко Юлія

               Тема щастя завжди турбувала людство. Що ж воно собою являє і чи кожен має право бути щасливим? Василь Симоненко переконує нас:

До щастя дорога веде через річку –

та річка із крові та трішки із сліз,

але ти не бійся. Не втопишся. Лізь.

Дещо по-різному пояснюють поняття «щастя» словники. «Тлумачний словник української мови» доводить, що  щастя – це стан цілковитого задоволення життям; вияв радості від спілкування з рідними, близькими; успіх, удача. А «Український педагогічний словник» стверджує: «Щастя – поняття моральної свідомості, що позначає стан людини, який найбільше відповідає внутрішній задоволеності повнотою й осмисленістю життя, здійсненням свого людського призначення». У Словнику Даля читаємо:  «Щастя – благополуччя, земна благодать, бажання жити без горя, смутку, тривоги, спокій і задоволення взагалі, усе бажане, усе те, що заспокоює і задовольняє людину, за переконаннями, смаками і звичками її».

А я вважаю, що є такий стан людської душі, коли хочеться жити і жити, злетіти в небо, сміятися і співати, дарувати свою радість усім, хто поряд. Таке почуття і називають щастям. Проте, мабуть, ніхто не може дати точного визначення цього поняття, як ніхто досі не визначив точно, що таке кохання. 
Люди прагнуть бути щасливими і споконвіку намагаються зрозуміти, як цього досягти. Справа в тому, що щастя для кожного різне, в залежності від особистості людини, від її духовної сутності, світогляду тощо. А це, в свою чергу, залежить від виховання, оточення, умов життя і ще від багатьох чинників. 

«Навчити людину бути щасливою не можна, - писав А. С. Макаренко, - але виховати її так, щоб вона була щасливою, можна».  Напевне, Григорій Сковорода з ним не погодився б: адже він намагався вчити людей саме бути щасливими. Мандрівний філософ передбачав у досягненні щастя момент самопізнання і навіть самовиховання. У підгрунті щастя, на його думку, лежать душевність, сердечність, простота, скромність, але не приниженість, і - дуже важливо - вміння розуміти власні бажання і посідати місце в житті, відповідне внутрішнім здібностям. Але останньому вчитись було важко, хоча ідея ніби й проста. Не кожен здатен дивитись у власну душу. «Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; - писав він, - як риба в воді, так і ми у ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва - відхили лише вхід у душу свою».

Тож у кожного з нас свої шляхи до щастя і своє його розуміння. 
Для одних - це матеріальний добробут. Для інших особисте щастя нерозривне із щастям усієї Батьківщини.

Когось робить щасливим влада, улесливість підлеглих, гроші. А інший вчений сприймає підвищення, керівну посаду як біду - йому більше до душі тиха лабораторія, де можна творити, а не витрачати час на адміністрування.  Одні люди керуються в житті прислів’ям «Покірливе телятко двох маток ссе» і ладні жити хоч у клітці, аби годували. Інші, як соловей, не можуть співати в неволі. 

Золотих не хочу лаврів,

З ними славу не здобуду, 

 Бо як ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду, 

- говорить поет з «Давньої казки» Лесі Українки. А про своє сповнене поневірянь життя Василь Стус говорив: «Це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі».

 Вбачали люди щастя і в боротьбі за ідеали. «Лише боротись - значить жить!» - таким було життєве кредо великого Каменяра. 
Багато хто знаходить щастя у праці. Є навіть напівжартівливе прислів’я: якщо людина хоче бути щасливою на місяць, їй треба закохатися, якщо на рік - одружитися, а якщо на все життя - знайти роботу до душі. 
Щасливий художник, що дивиться на щойно створене полотно. Щаслива швачка, яка милується чистотою ліній пошитої нею сукні. Щаслива дівчинка-першокласниця, що вперше виконала завдання на «відмінно». 
А яким незрівняним щастям може бути кохання! Навіть інколи не розділене, воно здатне надихати на подвиги і на творчість. Говорю про духовне кохання, високе і чисте, за яке не треба червоніти.

Душа кожної людини упродовж життя шукає щастя. Той, хто має надію і віру в серці, обов’язково знайде своє щастя. Тоді душа стане схожою на квітку.

Ми розуміємо щастя переважно як внутрішній стан душі, радість, велике задоволення. А  мовознавець Галина Яворська зауважує, що це слово праслов’янське, і зберігається воно зараз у східнослов’янських та західно-слов’янських мовах. Наука свідчить, що спочатку у слова щастя був префікс съ, який колись, вірогідно, мав значення «хороший, гарний», і корінь част, той самий, що в словах частина, частка, частувати. Отже, щастя – це «хороша частина». Частина від чого? Мабуть, від спільного добра – майна, їжі, тобто того, що забезпечує саме існування людини. Вважається, що таке «щастя» залежить від дії непідвладних людині сил, від того, яка в неї доля. До речі, доля – це теж частина, результат розподілу (доля пов’язана з дієсловом ділити). А вже потім це слово почало вживатися і в значенні сили, яка визначає перебіг людського життя. А доля за народними уявленнями – це щось незмінне, таке, що надається кожній людині при  народженні, а щастя – це вже більшою мірою справа випадку. Про це свідчать такі вислови: «Щасливому – щастя», «Кому щастя, тому й доля» або: «Кому щастя, тому й півень несеться».

Часто можна почути такі побажання: «Година вам щаслива! Щоб ви бачили сонце, світ  і діти перед собою!» Вони виконують магічну функцію: сказані слова мають реалізуватися. Словесні формули-побажання, зберігають свою основну функцію – сприяти ладові проти безладдя, гармонії та щастю в усіх розуміннях проти хаосу та розладу.   

Отже, скільки людей - стільки й шляхів до щастя... І кожен з нас має право на своє уявлення про нього. Проте щастя не існує незалежно від нас, а передумови задоволення і щастя лежать у наших зусиллях. Зрозумівши, що без власних зусиль ми не зможемо досягти ні успіхів, ні задоволення та щастя, зробімо перший крок до здійснення власних прагнень. Той, хто не зрозумів цього, все життя чекатиме хвилини, коли доля подарує йому щастя, замість того, щоб зосередити всі зусилля на досягненні якоїсь мети і досягти її. Психологи стверджують: якщо людина відчуває щось приємне або думає про нього, то думки про неприємне відійдуть на другий план. Я всім бажаю досягти справжнього людського щастя. Хай кожному з нас воно усміхнеться.

А про яке щастя мрію я сьогодні? Поступити до інституту, вивчитись, а потім займатися справою, що мені подобається. А ще - мати справжнє кохання. Звісно, і достаток у домі був би не зайвим, але це не головне. Я більше хочу мати вірних друзів. Хочу, щоб мене поважали. Щоб менше було горя на землі. Щоб світило сонце і зеленіли сади, щоб був мир у світі.

 Що ще треба для щастя? 

             

Сковородинська абетка: гра для ерудитів

Соломашкіна Каріна, Фандюшина Аліна

Обладнання: картка із літерою та питанням, відповідь на яке розпочинається з даної літери.

Умови гри: У грі беруть участь 6-8 учасників. Вони по черзі дістають з мішечка картку із літерою та питанням, на яке повинні відповісти протягом хвилини. За кожну правильну відповідь надається 1 бал, за неправильну — знімається 1 бал. Якщо учасник відповідає одразу, то отримує 2 бали. Виграє той, хто назбирає найбільшу кількість балів.

А

Яким голосом співав Григорій Сковорода? (Альт).

Яке слово слід вставити у назву філософського твору: «Розмова, звана…, або Буквар світу»?. (Алфавіт).

Б

Як називався гуртожиток для студентів Києво-Могилянської Академії у XVIII ст.? (Бурса).

Як називається збірка коротких творів Сковороди повчального характеру? («Байки харківські»).

В

Який відомий сатиричний вірш Сковороди став народною піснею? («Всякому городу нрав і права…).

Д

Скільки років було Сковороді, коли він вступив до Києво-Могилянської Академії? (Дванадцять).

Є

У капелі якої цариці співав Григорій Сковорода? (Єлизавета).

Ж

Який птах є героєм байок і притчі Сковороди? (Жайворонок).

З

Герой якого твору Всеволода Нестайка, подорожуючи у минуле, зустрічається із Григорієм Сковородою? («Загадка старого клоуна»).

І

Як називалось село, де поховали Григорія Сковороду? (Іванівка).

К

Яким був соціальний стан родини Григорія Сковороди? (Козацтво).

Як звали учня, друга і першого біографа Сковороди? (Михайло Ковалинський).

У якому селі Григорій Савич був домашнім вчителем? (Кавраї).

Хто є автором фільму «Григорій Сковорода»? (Іван Кавалерідзе).

Л

Якою мовою написані переважна більшість філософських творів Григорія Сковороди? (Латина).

З яким російським вченим XVIII ст. часто порівнювали Григорія Сковороду? (Михайло Ломоносов).

М

Що відповів поет на запрошення цариці Катерини Другої? («Мені сопілка і вівця дорожче царського вінця»).

Н

Яке слово треба додати у назву твору : «…. Розмова про те: пізнай себе»? (Наркіс).

О

Який ліричний вірш Григорія Сковороди став народною піснею? («Ой ти, пташко жовтобока…»).

П

У якому місті розпочавГригорій Савич викладацьку діяльність? (Переяслав).

Яку науку викладав він у Переяславському колегіумі? (Поетика).

Р

Як називається його філософський трактат про щастя? («Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»).

С

Як називали студента у XVIII ст.? (Спудей).

Що написано на могилі Сковороди? («Світ ловив мене, та не спіймав»).

Як називається поетична збірка творів Сковороди? («Сад божественних пісень»).

Т

Як звали його учня у селі Кавраї? (Василь Томара).

До якого угорського міста прибув Григорій Сковорода разом із російським посольством? (Токай).

У

Яку першу європейську країну він відвідав? (Угорщина).

Ф

На якому музичному інструменті він любив грати? (Флейта).

Х

Якого українського гетьмана оспівав Григорій Сковорода в «Оді про вольність»? (Богдана Хмельницького).

У якому місті педагогічний університет носить ім’я Сковороди? (Харків).

Ц

Як називалася школа, де почав здобувати освіту малий Григорій Сковорода? (Церковно-парафіяльна).

Ч

У якому селі народився Сковорода? (Чорнухи).

Ш

Назвіть автора вірша:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду…

(Тарас Шевченко).

Щ

Як звали харківського губернатора, який запропонував Григорію Сковороді викладати у колегіумі? (Євдоким Щербінін).

Цікаві факти із життя Г.Сковороди

Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись - значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душі, а життя - се рух.

Григорій Савич Сковорода

                                                                                                          

Березкіна Аліна

На межі двох періодів історії українського письменства - давнього й нового - височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,- це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки нових поколінь.

Від покоління до покоління, із уст в уста, із книжки в книжку передаються оповіді про Григорія Сковороду. В ньому завжди вражала й вражає подиву гідна цільність натури й принциповість. Ще в 1753 році Г. С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики. Єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа - архієрейський посох, а інша – смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,- і Сковорода пішов геть з училища.

Пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво - в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь - виклик: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...!»

Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром - ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь - сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль - і задоволений».

Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: «Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». У спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув.

Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли запричаститися. «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе»,- була його відповідь.

Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття - кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній волі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.

Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу - зараз встановити важко. Але одним з найцікавіших творів, залишених нам Г. С. Сковородою, є його власне життя; воно має виразне громадське звучання, що зобов'язує нас уважно вивчити його. Вивчити на тлі того часу, коли жив і творив найвидатніший український філософ-письменник XVIII ст.

Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було зібрано і видано друком усі відомі на той час його твори. Цю неоціненну послугу нашій культурі й історії зробив 1894 року в Харкові Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські й художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась серед народу в численних рукописних копіях.

Для Т.Г. Шевченка твори Сковороди були не лише підручною книгою, але й незглибимим джерелом філософської і поетичної думки, з якого повною мірою черпала допитлива душа генія. Недаром народна уява створила легенду про зустріч Сковороди і Шевченка, двох побратимів, що спільно обмірковували, як вернути народові волю.

В одній із розмов, коли згадали Сковороду, Лев Толстой сказав: «Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно іще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!»

Григорій Сковорода до самої смерті жив мандрівним життям, дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав.

Двісті років не було навіть відомо, в якому місяці і якого числа він народився. Тільки в рік ювілею (200-річчя з дня народження) перекладач Петро Пелех віднайшов у листі до М. І. Ковалинського від 22 листопада 1763 року розповідь про те, як провів день свого народження Г. С. Сковорода. Ця автобіографічна вказівка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Савича Сковороди - 3 грудня 1722-року.

Дослідники відшукали архівні матеріали, що малюють нам соціальний стан його родини. У козацькому переписі Чорнуської сотні Лубенського полку за 1745 рік записано: «двор Пелагеи Сковородыхи, сын которой Григорий обретался в певчих». Батька тут же названо не поважним ім'ям Сава, а зневажливим «Савка», що вказує на приналежність родини до малоземельних, тобто незаможних козаків.

Козацький стан усе ж давав особисту волю і формував у майбутнього філософа психологію вільної людини.

Питанням честі вважали козаки освіту для своїх дітей. Ця традиція та виняткові здібності малого Григорія до навчання спонукали батьків віддати сина в науку до дяка, а від дяка - до Чорнуської церковнопарафіяльної школи.

Ще в XVII столітті Україна, виборовши державність в результаті багаторічної національно-визвольної боротьби проти татаро-польських поневолювачів, була покрита мережею шкіл, в яких вчили живою українською і церковнослов'янською мовами. Освіта і культура народу стояли дуже високо. Арабський мандрівник і вчений Павло Алеппський (Булос аль-Халебі), проїхавши в 1652 році Україною, писав: «Від міста Рашкова і по всій землі... козаків, ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх тинятися на вулиці невігласами».

Щоб ввергнути Україну в морок суцільної неписьменності, царизмові знадобилося 200 літ. Уже з перших років XVIII століття російське самодержавство докладає зусиль, аби витіснити з шкіл живу українську мову, а церковнослов'янські і давні українські книги замінити російськими. В часи Сковороди народна мова в українських школах швидко зникала, книжна українська мова занепадала, була чужа народові.

Григорій мав від природи чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.

Київська академія вабила кожного, вчитися в ній - було мрією багатьох. Перед її брамою зупинився зачудовано в 1738 році 16-літній Григорій Сковорода.

Київська академія була першим вищим учбовим закладом на Україні. 1615 рік, рік відкриття Київської братської школи, вважається початком вищої освіти на Україні. У 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об'єднав братську школу з школою Києво-Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянський колегіум. З 1694 року колегіум став називатися Київською академією (з 1819 року - духовною).

Вся українська культура XVII-XVIII сторіч - література, музика, живопис, архітектура - безпосередньо зв'язані з історією Київської академії.

Сковорода застав в Академії ще багато добрих традицій і кинувся у вир багатогранного студентського життя. Соліст академічного хору і початкуючий композитор, Сковорода відзначався в науках і впевнено йшов до мети. Але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року «Про набір співаків у двірську капеллу»... дев'ятнадцятирічний студент із Києва стає «придворним уставщиком», тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень.

Співаки й музиканти набиралися з України. Талановитих чекали нагороди, багатство. Але інтереси Сковороди були іншими. Він тужив за рідним краєм, життя царського двору викликало у нього гнів і відразу, пізніше він згадував його з осудом та зневагою.

1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не побажав знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.

Після закінчення академії київський архієрей хотів зробити Григорія Савича священиком. Почуваючи нехіть до духовного сану, Сковорода вдався до хитрощів і прикинувся навіженим, змінив голос, став затинатися. Обдурений архієрей відрахував його як «нетямкуватого», визнав непридатним до духовного звання і дозволив йому жити будь-де.

Незабаром до Угорщини за токайськими винами для царського двору виїхало з Москви російське посольство. Як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство.

Та досить було дістатися за кордон, як Григорій Савич узяв до рук ціпка, за плечі - сакви зі скромними пожитками - пішов вивчати Європу: «Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді». Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Слухав лекції знаменитих німецьких професорів, вивчав різні філософські системи, придивлявся до життя, зіставляючи його з життям на Україні, і, домандрувавшись до ностальгії - туги за батьківщиною,- через два з половиною роки повернувся у затінок рідних верб.

Сковороді йшов тоді 31-й рік. Це вже була людина зі сталими переконаннями і великим запасом знань, хоч і без найменших засобів до життя.

Батьки давно перебрались на цвинтар, так і не дочекавшись свого вченого сина, а єдиний брат виїхав кудись у пошуках кращої долі, і сліди його назавжди загубилися.

Як жити? Далекі мандри не привели в землю обітовану. Не зустрілось йому ні країни, в якій усі мали б щастя, ні теорії філософської, яка б відповіла на всі «чому» і «як».

Єдине багатство, яке він приніс додому,- знання, що змусили говорити про нього, як про одного з найерудованіших людей не тільки України, але й усієї Російської імперії, як про нового Сократа, як про українського Ломоносова.

І він сміливо вирушив у плавбу по житейському морю. Він попрощався з дорогими батьківськими могилами, взяв знову до рук ціпок і сміливо та бадьоро пішов із рідного села в широкий світ, несучи певність, що всюди знайде шматок хліба у людей, воду дасть йому земля без плати, а все інше зайве...

Першу зупинку зробив Григорій Сковорода в Переяславі, де на запросини єпископа зайняв місце вчителя піїтики в семінарії. Та семінарські схоласти і сам єпископ не змогли помиритися з Сковородою: адже він не запобігав перед ними, а у своїх лекціях відстоював нову систему віршування, яка в поезії того часу витісняла стару. Сковорода відкинув домагання викладати по-давньому, за що, як пише М. І. Ковалинський, «изгнан был из училища Переяславского не с честью».

Коли справа з офіційним учителюванням скінчилась, його запросив домашнім учителем до свого сина вельможний дідич Степан Томара.

Сковорода навчав свого вихованця Василя Томару думати, а не повторювати з чужих вуст або книжок нісенітниці. Він не затуманював голову учня готовими висновками, а намагався збагнути його вроджений хист і розвинути природні здібності хлопця. Заняття вів переважно у формі розмов, весь час спонукаючи учня висловлювати власну думку. Та одного разу панські холуї донесли гоноровитій Томарисі нешанобливі слова Сковороди. Довелося знову йти.

Зібравши свої пожитки в торбу, вирішив ще раз глянути: чи так і по всій імперії, як на Україні... Десь у кінці 1754 року мандрівник зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі недалеко від Москви. Намісником у лаврі був вихованець Київської академії Кирило Ляшевецький. Того захопили освіченість і розум Григорія Сковороди, і він просив свого земляка залишитись у лаврі викладачем монастирського училища. Сковороді пропонували місце, гроші, славу, але, як і під час закордонної мандрівки, він затужив за батьківщиною, за її степами і садами. Наприкінці 1755 року знову він з'явився в Переяславі. Тут чатував на нього все той же дідич Степан Томара, який шкодував, що втратив незвичайного вчителя. Коли Сковорода спав, друзі Томари привезли його в Каврайський маєток. Поміщик вибачився і ледве умовив Сковороду залишитися. Ще понад три роки праці віддав він своєму вихованцю - Василеві Томарі, аж доки тому настав час іти до офіційної школи, а Григорій Сковорода спробував ще раз стати офіційним учителем.

Переяславський період (1753-1758 рр.) - окрема сторінка життя Сковороди. Весь вільний час любив він проводити в полях і гаях. На сон залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями сонця був на ногах, надівав свій простий одяг, брав сопілку, торбу з книгами, до рук ціпок і йшов, куди хотів. Був суворим вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир, та й то лише раз на день по заході сонця. Але ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і доброзичливості, за що всі його лю-били і завжди шукали товариства з ним.

Біблія, яку любив читати Сковорода на лоні природи, настроювала на філософський лад. П'ять переяславських років не минули безслідно як для Сковороди, так і для української літератури, поклавши початок одній з найцікавіших поетичних збірок у давній українській літературі.

«Сад божественних пісень» створювався протягом 1757- 1785 рр. «Божественні» пісні не слід розуміти буквально, хоч Сковорода і вказує, що його «Сад» проріс «із зерен священного писання». Збірка є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора.

Перші вірші збірки за жанром - панегірики, що складалися для вихваляння окремих осіб чи подій. Сковорода дещо обновив традиції панегіричного вірша. Безпосередність і простота ліричного героя, щирість і чистота почуттів стали ознакою жанру.

Ода «Похвала бідності» розглядає низку морально-етичних проблем, які були предметом розмов між Сковородою та його учнем М. Ковалинським. «Нестурбований мир», «спокій нерушений і здоров'я міцне», «серце незламнеє», «зрівноважений дух», «мудра розсудливість», «веселість ясна» - цим супутникам людського життя співає хвалу поет. Тут Сковорода подає ідеальний образ людини, якого він усе життя прагнув. Цей ідеал протистоїть «жебракам», «захланним старцям», «що до скарбів земних так пожадливо горнуться».

Сатиричні вірші Сковороди представлені поезією «Всякому місту - звичай і права». Цей твір настільки подобався народові, що ввійшов у репертуар кобзарів-лірників як народна пісня. Гадають, що й музику на слова вірша створив Сковорода.

Його поезія служила високій меті звільнення людини від кріпацтва. Джерело людського щастя поет бачив у соціальній і національній волі.

З 1759 року Григорій Савич починає викладати піїтику у Харківській духовній колегії.

Рік минув щасливо, але вже на канікулах епіскоп зробив спробу схилити Сковороду до чернецтва, що відкривало б йому дорогу до керівництва колегіумом. Та Сковорода вбачав істинне буття не в кар'єризмі, а в незахланнім житті, у вдоволенні малим, у відмові від усього непотрібного, у погамуванні самолюбства, щоб зберегти моральну чистоту. Сказав про це епіскопові. Відчувши його незадоволення, одразу попросив благословення на дорогу і пішов з міста.

У Харкові Сковорода познайомився з учнем колегіуму - Михайлом Ковалинським. Між ними на все життя зав'язалась щира дружба. Часто-густо заради свого вихованця з'являвся він у Харкові. Допомагав вивчати мови, музику, античну літературу, філософію. Повертався в село - брався викладати на папері свої повчання, записувати думки, народжені у розмовах з юним другом. Іноді влаштовував з вихованцем пізно ввечері прогулянки за місто, приводив на цвинтар і, гуляючи поміж могилами, навчав не боятися ні життя, ні смерті.

Разом з Ковалинським улітку 1764 року Сковорода їде до Києва. Він дивував свого учня глибоким знанням історії України, історичних пам'яток. Але з Києва швидко вернувся на Слобожанщину. З огидою відкинув запросини «стати стовпом церкви» і щасливо повернувся до гаряче люблених садів, осель, балок і полів Харківщини.

Педагогічна справа, очевидно, була покликанням філософа, бо коли 1766 року йому знову запропонували викладати в Харківському колегіумі нововведений предмет - основи доброчинності, він охоче погодився і написав з цією метою посібник "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії". Керівники колегіуму мали намір зробити талановитого вакладача "своїм", а Сковорода не хотів втрачати зв'язків з учнівською молоддю, плекаючи надію виховати в неї вільнолюбство і критичне ставлення до церкви, релі-гії; суспільства. Неприємності сталися вже після першої лекції, яку Григорій Савич розпочав словами: "Увесь світ спить! Та ще не так спить, як сказано: коли впаде, не розіб'ється; спить глибоко, розкинувся, наче прибитий! А наставники... не тільки не будять, а ще й погладжують, примовляючи: спи, не бійся, місце хороше... чого боятися!"

Коли зважити, що в громадській атмосфері цього часу пахло селянськими повстаннями, Коліївщиною, яка через два роки по цьому і спалахнула, то буде зрозуміло, що на Сковороду чекали нагінка і неприємності.

Своєю діяльністю Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирічний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.

Охоронці тодішньої офіційної ідеології вживали найрізноманітніших заходів від підсиджування і шпигунського стеження до репресій над передовими викладачами, друзями Сковороди, і найздібнішими учнями, аби припинити поступ думки, вбити бажання звільнитися від релігійних догматів. Під безпосереднім впливом Сковороди багато учнів пішли вчитися до Петербурзької медико-хірургічної академії, почастішали випадки відмови учнів від духовного сану, як це зробив свого часу їхній учитель.

Можливо, випадок із першою лекцією якось і забувся б, та Сковорода пустив по руках її рукопис. На Григорія Савича зводили наклепи, перекручували сказане, приписували такі думки, яких насправді він не висловлював. Заздрість і невігластво, ототожнюючись із офіційною думкою, з особливою запопадливістю терзали жертву. Відбулося кілька диспутів, на яких філософ дотепно і розумно висміяв своїх супротивників. І тоді Сковороду знову звільнили з роботи.

Останні 25 років свого життя Григорій Сковорода був мандрівним учителем, заживши слави справжнього народного любомудра. За цей час він створює збірку «Байки харківські», пише основні свої філософські твори: «Наркіс. Розмова про те: взнай себе», «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Розмова, що зветься алфавіт, або буквар світу», «Діалог. Ім'я йому - потоп зміїний» тощо.

Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. В його творчій постаті виразно виявилися риси новочасного письменника зі своїми власними поглядами на життя. За словами Івана Франка, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному просторі часу - від автора «Слова о полку Ігоревім» до Котляревського і Шевченка.

Шевченко писав: «А Берне усе ж поет народний і великий. І наш Сковорода був би таким, якби на нього не мала впливу латинь». Справді, більшість філософських трактатів, листів, поезій Сковороди написані латиною. Очевидно, саме відсутність добре виробленої української літературної мови змушували його віддавати перевагу латинській. Книжна українська мова на той час була далека від народної, та й ту забороняв царизм.

Щоправда, Сковорода активно вводив живу народну мову в літературу, а іноді просто вважав, що пише «народним діалектом».

Художня проза Сковороди - це збірник «Байки харківські». Байка як жанр часто зустрічалася в давній українській літературі і фольклорі. За Сковородою, байка має сприяти у пошуках і розкритті вічної істини, його байки були спрямовані на викриття суспільних болячок, підносили дух громадянської гідності, культ розуму, картали світ зловживань, обдурювання, кар'єризму, вельможного самодурства, чинопочитання, наживи, самохвальства, тупоумства.

Поруч із використанням езопівських сюжетів у байках "Орел та Черепаха", «Жаби», «Чиж і Щиглик», «Олениця та Кабан» Сковорода створює низку оригінальних за сюжетом творів, що постали на матеріалі народного епосу, народної мудрості.

Прозові твори Сковороди представлені також притчами "Вдячний Еродій", «Убогий Жайворонок».

Поруч із художніми творами стоять філософські трактати Григорія Сковороди.

Грецьке слово «філософія» означає любов до мудрості, любомудрів. Любомудр, чи філософ, шукає шляхи, як пізнати світ (по-грецьки - космос) і людське буття, намагається встановити взаємозв'язок усіх речей, усього, що існує, щоб дати свій загальний погляд на світ, відповісти на безліч «чому» і «як».

Філософію Григорій Сковорода вважав тією міфічною провідною ниткою Аріадни, що допомагає людині вийти із найскладнішого становища в житті. За ним «філософія чи любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові всього».

У трактаті «Потоп зміїний» Сковорода так пояснює суть своєї філософської системи. «Є три світи. Перший є всезагальний і світ життєвий, де все народжене проживає. Цей складається з незліченних світ світів і є великий світ. Другі два є частковий і малий світи. Перший - мікрокосм, тобто - світик, світик або людина. Другий світ символічний, тобто біблія... Всі три світи складаються з двох, єдиноскладаючих сутностей названих, матерія і форма». Внутрішня сутність макрокосму і мікрокосму, за Сковородою, однакова, бо є виявом однієї й тієї ж вічної і безкінечної матерії. Звідси він робить висновок, що досить пізнати мікрокосм - людину - і можна збагнути весь світ - макрокосм. «Пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світич»

Ці думки він часто підносить у вигляді біблійних притч, байок. Часте посилання на біблію, згадування бога, Христа хай не бентежить нас. У Сковороди бог - це синонім природи, розуму, любові і не має нічого спільного із релігійними уявленнями про надприродну силу, так званого Творця.

Сковорода ніколи не дивився на біблію як на сукупність релігійних догм, християнських моралізувань, божественних повчань, які слід розуміти буквально. Для нього біблія - збірка художніх творів, джерело істини, шедевр художнього мислення людей, де в алегорично-символічних і метафоричних образах трактуються питання людського буття. Христос - лише один з героїв цього художньо-філософського твору.

Між іншим, оскільки біблія давала змогу трактувати різні положення по-різному, вища духовна влада негативно ставилася до поширення її серед народу, навіть рядовим священикам не обов'язково було знати цю книгу.

Біблію Сковорода вважав і «богом», і «змієм». «Християнський бог є біблія,- пише він у філософському трактаті «Ізраїльський змій».- Але цей бог наш, по-перше, на єврейський, потім на християнський рід незліченні і жахливі навів марновір'я, потоп. Із марновір'я народились нісенітниці, суперечки, секти, ворожнеча, міжусобні і дивні, ручні та словесні війни, дитячі страхи та ін. Нема жовчніших та жорстокіших забобонів... Онімівши почуттям людинолюбства, гонить свого брата, дихаючи вбивством, і цим думає службу приносити богу. Цей семиголовий дракон (біблія), води гіркої безодні вибльовуючи, всю земну кулю вкрив марновірством. Кажуть марновіру: «Слухай, друже! Не може цього статися... Противно натурі... Але він на всю горлянку жовчно кричить... Ось! Скоро кінець світу... Бог знає, можливо, в наступному 1777 році спадуть на землю зірки»

Так, крок за кроком викриваючи суперечність (а то й безглуздість) біблійних тверджень, Сковорода висміював служителів культу, церкву, іронізував над біблією. «О душе моя! Знай, що біблію читати і брехню її щигати - те саме». «Насадив господь бог рай во Едемі на сході». «От базіка! Сад насадив у саду. Єврейське слово «Едем» є те ж саме, що сад. Звідки ж на цей, так би мовити, садовий сад дивитися, щоб він здавався на Сході?»...- глузуючи, запитує філософ у творі «Потоп зміїний»...

У своїх філософських поглядах він підносить значення розуму. Культ розуму ріднить Григорія Сковороду з французькими просвітителями XVIII віку - Вольтером, Руссо, Дідро. Український народний мислитель гідно представляв слов'янський світ перед найпередовішою філософською думкою доби.

У дечому він пішов навіть далі французьких просвітителів. Так Руссо у своїй філософії «природної людини» стверджував вищість такої людини над суспільною. Тобто стверджував думку, що суспільство змушує людину вироджуватися. Герой творів Сковороди не заперечує суспільства взагалі, його не задовольняє таке суспільство, в якому існує кріпосницький гніт, національна, соціальна і духовна неволя.

Ідея «природної людини» у Сковороди поглиблюється ідеєю спорідненої праці. Людина, мовляв, тоді принесе найбільше користі людям, суспільству, коли повністю розкриє свої можливості за покликанням у своєму природному званні і стані.

Людина, як твердить Сковорода, не тремтячий раб, а «коваль свого щастя», «шумливий бурхливий дух». Сам залізної, монолітної натури, він готовий був платити життям за ідею і вважав, що шлях до щастя – «наслідування блаженній натурі»:

- Бажаєш бути щасливим?.. Для цього не треба їздити за моря, колінкувати перед сильними світу сього, щастя завжди і всюди з тобою, його тільки треба пізнати.

Про це йдеться в філософському творі «Вхідні двері до християнської доброчинності».

Є античний міф про прекрасного юнака Наркіса, чи Нарціса, сина річкового бога Кефіса і водяної німфи Ліріопи. Якось Наркіс побачив у річці своє відображення і закохався в себе. І даремно німфа Ехо намагалася звернути увагу на себе. Наркіс не відповів взаємністю на її почуття, він був закоханий у своє відображення і помер від того кохання. Боги перетворили його на самітну квітку.

У творі «Наркіс. Розмова про те, взнай себе» Сковорода по-своєму прочитав античну легенду, яка привела його до висновку: пізнати себе самого, відшукати себе самого і знайти в собі людину - одне і те ж. Стверділа байдужість і узвичаєний смак, на його думку, є причиною духовного убозтва людини.

У «Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті» філософ утверджує високу мораль народу, заперечує міщанську суєту і панське неробство. Осмислюючи, в чому суть щастя, Сковорода переповідає народні притчі, байки, легенди і в цей спосіб близько стає до народного розуміння таких понять, як «премудрість», «добродійність» і «доброчесність», «щастя». Його ідеал найвищих якостей - людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати «про тіло і душу» і буде щасливою.

Не зв'язана з офіційною ідеологією і водночас поєднана з поступом свого часу, з найпередовішою думкою світу,- філософія Сковороди як селянського демократа-просвітителя сприяла формуванню української нації з безликої і задавленої селянської маси.

На Україну за Сковородою прийшло пробудження народу, з яким зв'язані імена Котляревського і декабристів, Шевченка і аж до Івана Франка і Лесі Українки - слави і гордості української нації. І якщо на утиски самодержавства Росія відповіла Пугачовим і Радіщевим, то Україна - Коліївщиною і Сковородою.

Український філософ був на рівні свого часу і кращих його мислителів. В оді «De Libertate» він привітав збройну національно-визвольну боротьбу рідного народу на чолі з Хмельницьким. Його суспільний ідеал - республіка, країна і царство любові, де нема ворогування і розбрату, а закони «зовсім противні тиранським». Сучасне йому суспільство - це «зборище мавп філософських, які, крім ненависної машкари... ніякої суті від істинної мудрості не мали», а лише старались прохопитись до «знатніших звань, анітрохи не роздумуючи, чи рідні їм ті звання будуть і чи будуть суспільству, а по-перше, самі для себе корисними?» В результаті: «перевернулося... правління в муки; суддівство в крадіжки; воїнство в грабіж; а науки - в знаряддя злості» («Алфавіт чи буквар світу...»).

Давня українська література була невичерпним духовним джерелом для наступних поколінь, а Сковорода - золотим мостом між давнім і новим українським письменством. І хоч правда, що Сковорода «тікав від людей», але робив це заради людей, щоб постати перед рідним народом у високому найменні справжньої людини. «Ми створимо світ кращий,- говорив філософ.- В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу.

Сковорода не вірив у можливість служіння людям поза своєю батьківщиною. На цьому принципі зростав його полум'яний патріотизм. Григорій Сковорода був сам патріот, прищеплював і виховував у народу священне почуття любові до своєї батьківщини. У кожному селі, яке він залишав, з'являлися його послідовники. І якщо загальновизнаним є твердження, що «не зшитки його творів, які пересилалися від автора до мирних парафіяльних священиків і друзів його - поміщиків, а життя й усне слово Сковороди сильно діяли», то ще ніхто не вивчив, який зв'язок існує між мандрами Сковороди і низкою народних виступів. Сьогодні про це ще відомо лише те, що в місцях, по яких проліг шлях мандрівного філософа, спалахнула Коліївщина, повстали турбаївці, водив загони відважний народний месник Семен Іванович Гаркуша. «Мандрівним університетом», «бродячою академією» називали Григорія Сковороду. Від села до села йшов він у старій свиті з відлогою, з торбою за плечима і ціпком-журавлем у руках. І скрізь його зустрічали радо. У полі, на сільських майданах, на велелюдних ярмарках, на пасіках він охоче ставав до розмови з людьми і передавав їм простими словами свої знання, говорив про правду і розум. «Якби мені можна було стільки ж писати, як і думати» - писав Сковорода, а в розмовах часто говорив, що мусить «озиратись на задні колеса», щоб бачити, хто підслуховує, хто стежить за ним.

Один із сучасників філософа так малює його образ: «Можна назвати його безсрібним; не було в нього ніякого майна: що було на ньому, то лиш було його. Дідусь вищий середнього зросту, в сірому байковому сюртуці, в українській овечий шапці, з палицею в руці, за мовою справжній малоросіянин, здався мені стомленим і задумливим... Не стяжав він ні золота, ані срібла,- але народ не за те приймав його під свої покрівлі: навпаки, хазяїн хати, куди він заходив, перш за все оглядав, чи не треба було щось поправити, почистити, змінити в його одежі та взутті; все те негайно й робилося. Мешканці тих, особливо, слобід та хуторів, де він зупинявся, любили його, як рідного. Він віддав їм усе, що мав; не золото й срібло, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори... Втішався, що труд його мандрівного життя не був безплідний».

Кріпосники та служителі церкви силкувались брати його на кпини, викрадали і знищували його твори, вдавались до наклепів. Філософ спокійно реагував на це. Він знав, що скрізь запобігають перед багатим, а бідного зневажають, бачив, що воліють краще дурощі, аніж розум, що нагороджують блазнів, а заслуга в руку дивиться, що розпуста на перинах ніжиться, а невинність у темниці завдана. «Про мене балакають, що я ношу свічу перед сліпцями, а без очей не бачити світоча,- хай говорять, видумують дотепи, що я звонар для глухих, а глухому не до шуму - хай вигадують! Вони знають своє, а я знаю моє...» Якось цариця Катерина II писала до одного з вельмож: «Черни не должно давать образование, поколику будет знать столько же, сколько вы да я, то не станет повиноваться нам в такой мере, в какой повинуется теперь». Це, так би мовити, класовий погляд на освіту. Ніби полемізуючи з поглядами «просвіченої імператриці», Сковорода зауважує: «Я рассуждаю, что знание не должно узить своего излияния на одних жрецов науки, которые жрут и обжираются, но должно переходить на весь народ и водвориться в сердцах и в душе всех тех, кто имеет правду сказать: и я человек, и мне, что человеческое, не чуждо».

Високим цілям пробудження народу віддав своє життя народний мислитель і справжній просвітитель народу. Його життя горіло вогнем любові, ненависті, правди і розуму. Розповідають, що Катерина II, зустрівшись з Сковородою, запитала, чому він такий чорний. Дотепна відповідь містила глибокий смисл, що вказував на суть його життя:

- Е! вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні.

Коли Григорій Савич відчув, що вже годі топтати ряст, востаннє пішов він у далеку мандрівку до свого друга і учня М. І. Ковалинського в село Хотетове поблизу Орла. Йому заповів усі свої рукописи. Останню зупинку зробив у селі Іванівка (нині Сковородинівка), в маєтку дідича А. І. Ковалівського. 72-річний філософ помер тут 29 жовтня 1794 року.

Через 20 років прах його було перенесено в сад, до пам'ятника господарям маєтку. Там і нині зберігається його могила з написом  на камені: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Зміст

Творчий студентський проект                                                                                                 1

Інформаційні джерела                                                                                                     3                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         3

Григорій Сковорода – філософ, мислитель, учитель, байкар                                        4

Григорій Сковорода (1722-1794). Життєвий шлях мудреця                                           5

Благословенні ви, сліди мандрівника Сковороди…

Літературно-історична мандрівка                                                                                      10

Калинова сопілка, або Дитинство Григорія Сковороди

Літературно-музична композиція для учнів початкової школи                                   16

Де знайти щастя, або Зустріч із Григорієм Сковородою

Сценічний етюд                                                                                                                          19

Афоризми Г.С.Сковороди                                                                                                         21

«Філософія серця» - за Григорієм Сковородою                                                                   25

Філософські pоздуми Г.С.Сковоpоди пpо людське щастя                                            28

Шукаємо щастя по країнах, а воно скрізь і завжди з нами…                                            30

Сковородинська абетка: гра для ерудитів                                                                    32

            Цікаві факти із життя Г.Сковороди                                                                                 35

Зміст                                                                                                                                               46