Синтаксичні фігури

– своєрідна синтаксична побудова фраз для посилення виразності, емоційності. Сприяє уникненню одноманітності.

Інверсія – зворотний порядок слів у реченні з метою увиразнення ритмізованості фрази.

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина (Т.Шевченко).

Риторичні (патетичні) фігури – патетичне запитання, патетичне звертання, патетичний оклик, патетичне ствердження, патетичне заперечення. Наприклад:

О рідне слово, хто без тебе я? (Д.Павличко)

Хто вам сказав, що я слабка? (Леся Українка)

Ні, я хочу крізь сльози сміятись... (Леся Українка)

Докучило! Нема мені Вітчизни! )В.Стус)

Так, я буду крізь сльози сміятись... (Леся Українка)

Анафора – єдино початок, повторення на початку віршованих рядків, строф або речень однакових слів: Ні тюремнії тортури,

Ні тюремні царські мури... (І.Франко)

Епіфора – єдино закінчення, повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень:

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні. (В.Симоненко)

Симплока – поєднання анафори з епіфорою:

Чи я в лузі не калина була?

Чи я в лузі не червона була? (Народна пісня)

Антитеза – особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок:

Усі ми в золоті і голі (Т.Шевченко)

Асиндетон – безсполучниковість, навмисне пропускання сполучників між однорідними членами з метою відтворення швидкого руху, раптової зміни в явищах:

Зійшлись, побрались, поєднались, помолоділи, підросли (Т.Ш.)

Полісендитон – багатосполучниковість, нагромадження у фразі чи строфі великої кількості сполучників з метою уповільнення розповіді, підкреслення роздумів мовця:

Рідна мати моя, ти ночей недоспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала. (А.Малишко)

Паралелізм - паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя (порівняння у формі зіставлення). На відміну від порівнянна у паралелізмі змальовувані картини пов’язуються не лише синтаксично, а й логічно:

При потоці явір, явір зелененький,

А у вдови хлопець, хлопець молоденький. (С.Воробкевич)

Повтор (рефрен) – повторення однакових слів чи виразів, віршованих рядків, строф з метою звернення уваги, підкреслення мелодійності:

Роде наш красний,

Роде наш прекрасний... (Народна пісня)

Тавтологія – повторення тотожніх за значенням слів з метою посилення емоційності і ритмічності:

Любилися, кохалися та й вже розсталися.

Фонічні засоби

Евфонія – сукупність звукових засобів, що роблять мову милозвучною, мелодійною.       

Асонанс – надмірне повторення голосних звуків, досягає милозвучності:

Ти вчиш любити все, що перемінне

І що незмінне, як незмінний світ. (М.Рильський)

Алітерація – надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створення звукового образу зображуваного:

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг. В.Кобилянський)

Какофонія – немилозвучне (хаотичне) поєднання звуків з метою посилення гумористичного забарвлення творів:

Карл у Клари украв корали...

Звуконаслідування (ономатопея) – імітація різних позамовних звукових явищ. Пряме звуконаслідування:

І все отак зозуля: ку-ку!

Дзвін гуде іздалеку (дз-гу-з-у)

Паронімія – гра близьких за звучанням слів, коли випадкова схожість звуку використовується для створення нового смислового зв’язку.

Тропи

Епітет – художнє означення певних особливостей зображуваного предмета, відбиває індивідуальну властивість його з погляду автора:

Сизий вечір, дзвінкий голос, весела хата, залізний характер.

Порівняння – уподібнення одного предмета чи явища іншому, у якому названо обидва порівнювальні предмети:

Заспіваю, заридаю, як мала дитина (Т.Шевченко).

Наш народ – океан (Т.Шевченко)

Синє море звірюкою то стогне, то виє (Т.Шевченко)

Ой то ж не зоря – дівчина моя по водицю йшла.

Метафора – перенесення, уподібнення одних предметів і явищ іншим за схожими ознаками:

За думою дума роєм вилітає (Т.Шевченко)

Персоніфікація – вид метафори, надання предметам, явищам природи і тваринам властивостей людей (казки, байки, легенди):

Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи...

У хату через поріг тихенько зайшли сутінки.

Алегорія – розгорнута метафора, іносказання. Ідеї, думки , абстрактні поняття передаються в конкретних образах (казки про тварин, байки, притчі, загадки):

А Васька слухає та їсть.

Лисичка в суд бум агу подала.

Метонімія – заміна назви предмета іншою на підставі суміжних зв’язків:

 заміна назви твору ім’ям  автора (читаю Шевченка, вивчаю Василя Стуса),

 заміна людей назвою країни, міста (Київ святкує, гомоніла Україна),

заміна назви предмета одним із його атрибутів (картузи, шапки, каски виходили у ворота),

заміна назви речі назвою матеріалу, з якого вона зроблена (жінка вся в золоті),

 заміна назви дії назвою знаряддя дії (гостре перо сатирика, завершили розгром танки),

заміна назви посуду назвою його вмісту (з’їсти тарілку, випити склянку),

заміна назви речі назвою людини (машиніст зупинився в степу, водій підвіз мене до хати).

Синекдоха – різновид метонімії: заміна назв предметів за кількісною ознакою -  множини на однину, однини на множину:

На бій за волю сміло йди,

Вставай, робітнику, вставай!

Або:

 Ми всі в пісенному розгоні, ми всі в веселому вині.

Заміна видового поняття родовим, родового – видовим:

Мій добрий звір (собака).

Бережи копійку.

Гіпербола – надмірне перебільшення властивостей зображуваних людей, предметів і явищ:

Сома бачив такого завбільшки, як комбайн.

Оксиморон – поєднання протилежних понять, дещо несумісних:

Живий труп, гарячий сніг, розумний дурень.

Символ – уподібнення, яке набуло постійного значення:

Червона калина – дівчина, сокіл – парубок. Чайка – вдова.

Афоризм – крилатий вислів, лаконічний, відточений, у якому узагальнено якусь оригінальну думку:

Вік живи –вік учись.

Життя прожити - не поле перейти.

Види комічного

Гумор – зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. Не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Властивий багатьом жанрам фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні). Майстри – І.Котляревський, М.Гоголь, Л.Глібов, О.Вишня, П.Глазовий.

Іронія – прихована насмішка, коли особа чи явище удавано схвалюються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака – подвійний смисл, причому істинним є не прямо висловлений, а протилежний:

Це правду ви кажете, пане! Усі босоногі й голодні –

П’яниці, ледащо, злодії І люди ні на що не годні!

  Сатира – вірш, що висміює певні негативні явища, засуджує старе, історично приречене, показує внутрішню його нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку. Зброя політичної боротьби. – Т.Шевченко, І.Котляревський, І.Франко, О.Вишня, С.Олійник.

Інвектива – вид сатири, поширений в ораторському мистецтві в епоху античності, різке викривальне висміювання певної особи чи групи осіб.

Сарказм – зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненависті і презирства до зображуваних явищ чи осіб. “Кавказ” Т.Шевченка – затавровано можновладців:

По закону апостола  Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри, Господом прокляті!

Гротеск – крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Характерне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного – “Сон” Т.Шевченка, “Ніс” М.Гоголя.

Бурлеск – гумористична переробка певного твору, невідповідність змісту формі: героїко-патріотичний зміст передається зниженим стилем, і навпаки: буденний, низький – високим (“Енеїда” І.Котляревського).

Буфонада – вид гумору в театральних виставах, що ґрунтується на гротескових прийомах грубого комізму – “Фараони” О.Коломійця.

Літературні стилі і напрями

Бароко – напрям у мистецтві й літературі в період між Відродженням та класицизмом (16-18ст.). складна і суперечлива перехідна доба в соціальному й духовному житті, характеризувалася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства., гострою боротьбою ідей Відродження і Середньовіччя, становлення нових уявлень про людину і світ.

Загальні риси – різкі контрасти, надмірна метафори стичність, алегоризм, риторизм.

Філософія й естетика бароко найвиразніше виявились у Г.Сковороди.

Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві 17-18ст. Три основні принципи: наслідування природи, наслідування античних зразків, відповідність вимогам розуму. Орієнтація на античність, надання переваги розуму над почуттям, обмеження творчості зображенням прекрасного – усе це призводило до відриву літератури від життя, надавало їй поза історичного, суто раціоналістичного характеру.

Основні жанри класицизму – трагедія, комедія, ода, сатира, байка, епічні поеми.

Сентименталізм – напрям в літературі кінця 18 ст. Виник як реакція на раціоналізм класицизму. Герої творів – не царі та полководці, а люди нижчих станів, які зображуються у сфері сімейного життя, у звичайних людських стосунках. Акцент робиться на психології героїв, їхніх почуттях і пристрастях. Чутливість героїв часто має сльотливий характер.

Популярні жанри – роман, повість, сповідь, подорож.

Сентименталізм як напрям не набув самостійного значення, хоча певні риси його виявились у творчості Г.Квітки-Основ’яненка “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, І.Котляревського “Наталка Полтавка”, Є.Гребінки “Записки студента”.

Романтизм – утвердився в європейській літературі наприкінці 18-на початку 19 століття. Протистояв естетиці класицизму. Теоретики класицизму розглядали літературу як наслідування природи, а для романтиків вона була засобом вираження внутрішнього світу митця. Класицизм орієнтувався на античне мистецтво, а романтики вважали, що література повинна відображати життя свого народу. Культу розуму романтики протиставляли культ почуття. Характерне поривання у світ мрії і фантазії, висунення на перший план виключних героїв і сюжетів. Основою побудови образу стає не предмет, а суб’єкт , не реальна дійсність, а особистість автора. Він не піднявся до розуміння того, що література являє собою єдність зображуваного (об’єкт) і вираженого (суб’єкт).

Важливий внесок – ідея народності, яка стала одним із провідних принципів естетики реалізму.

В українській літературі – Т.Шевченко, Харківська школа поетів-романтиків.

Реалізм – утвердився в літературі у другій чверті 19ст. Правда життя – головний принцип реалізму. Об’єктом зображення стало людське життя в усіх його проявах. Змінився герой літературного твору: місце виняткової особистості посіла звичайна людина – представники усіх прошарків населення. Характери героїв почали розвиватися не по волі автора, а відповідно до їх соціально-психологічної сутності. Принципи реалізму – саморозвиток характерів, історизм (людина постає не тільки представником певного соціального середовища, а й суб’єктом історії, учасником історичного потоку.

Модернізм – виник на початку 20 ст., притаманна увага до внутрішнього світу людини. Був представлений рядом відносно самостійних течій і угрупувань: експресіонізм, футуризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрреалізм тощо.

Властива певна світоглядна і соціокультурна спільність: відчуття дисгармонії світу, протест проти антигуманних відносин і несвободи митця, неприйняття існуючого мистецтва. Характерне звернення до філософських концепцій, у центрі яких були проблеми індивідуальної свідомості. Світ постає переважно жорстоким і абсурдним, а людина – одинокою і приреченою. Виступали проти “натуралізму” реалістичної літератури, обстоювали гасло “чистого мистецтва”.

Б.Лепкий, П.Карманський, С.Твердохліб Журнал “світ”, вид-во “Молода муза”. М.Сріблянський, М.Євшан Ж. “Українська хата”.

Деякі модерністські новації використовували письменники-реалісти М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Стефаник.

20-ті роки – П.Тичина, М.Рильський, М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Зеров, Є.Плужник, В.Підмогильний.

Неоромантизм – кінець 19 –початок 20 ст. Відродження певних рис естетики романтизму, куль героїки, уславлення мужності, утвердження нового героя – мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком і незвичайними пригодами.

Леся Українка вважала, що реалістичне “фотографування” дійсності не відповідає завданням літератури, покликаної боротися за оновлення життя. Ліричний герой її поезії – безкомпромісний борець за світле майбутнє, готовий долати будь-які перешкоди на шляху до обраної мети.

А.Тесленко, М.Черемшина, О.Кобилянська, А.Кримський.

Неокласицизм – орієнтир на естетику класицизму. Повернення до вічних законів мистецтва, кращі здобутки античності, інтелектуалізм, аристократизм духу, гармонія між розумом і почуттям, несприйняття радянської дійсності, комуністичної ідеології - всього, що призвело до падіння рівня  духовності.

Принцип неокласиків: “На теми, що нові, античний вірш складаймо”.

Жанри – сонет, терцина, октава, рондо...

Представники – “П’ятірне гроно” М.Зеров, М.Драй-Хмара, Юрій Клен, М.Рильський, поети “Празької школи”.

Символізм – знак, символ як художній спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця. У змісті твору – таємний підтекст, у образу – ряд значень. Попри ідеалістичну сутність естетичних позицій, утверджували загальнолюдські ідеї добра, краси і свободи, виховували повагу до одвічних культурних цінностей.

Г.Чупринка, П.Тичина, М.Вороний, М.Шаповал, П.Савченко.

Імпресіонізм – кінець 19 – початок 20 ст. Не заперечували об’єктивну реальність світу, в основі – витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, миттєвих відчуттів, настроїв митця. Посилена естетична роль кольорів, звукових тонів, передача внутрішнього психологічного стану.

М.Коцюбинський, Г.Журба, Г.Косинка, Є.Плужник.

Експресіонізм – 10-10 роки 20ст. Одна із течій авангардизму. Передача загостреного суб’єктивного світобачення митця, напруги його переживань та емоцій, бурхливої реакції на антигуманні суспільні явища. Мета – не відображення дійсності, а “вираження” неповторного авторського бачення її.

В.Стефаник, О.Туринський, М.Куліш (“97”), М.Хвильовий, Ю.Липа, Т.Осьмачка.

Неореалізм – пафос сурової правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання простонародної мови. Глибокий психологізм і ліризм, філософське осмислення життя, поєднання з документальною достовірністю зображення.

В.Винниченко, В.Підмогильний, Б.Антонечко-Давидович, Григорій Тютюнник.

Футуризм – початок 20 ст. Виник як різновид італійського авангардизму. Формалістичний напрям. Принцип: “Ліквідація мистецтва є наше мистецтво”, “Набутки розуму, а не душі та серця”. Принципи поетики футуризму: руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо.

Футуризм культивував анархізм, зневагу до існуючих норм моралі, егоцентризм. Заперечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій і прийомів створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму (у цьому – анти модернізм).

М.Семенко, Я.Савченко, В.Поліщук.

Письменницькі організації

20-ті роки 20 століття – доба українського ренесансу, період розвинутого українського модернізму.

-                                    “Гроно”, “Біла студія”(1918), “Музагет” (школи, організації символістів).діяльність спрямована проти народницьких поглядів на літературу, стверджували самоцінність мистецтва і творчої особистості. Діячі: Я.Савченко, П.Тичина, О.Слісаренко, М.Терещенко.

-                                     “Фламінго” (організація футуристів, 1919р.) М.Семенко, О.Слісаренко, Г.Шкуру пій пропагували модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі.

-                                     “Плуг” - об’єднання митців, що перейшли “від поля і плуга” – об’єднання селянських  письменників: С.Пилипенко, Н.Забіла, П.Ксенко, П.Панч, А.Дикий. головна мета – масовість. Існував приблизно у 1921-1925рр.

-                                     “Гарт” (спілка пролетарських письменників, 1923-1928рр.) – Василь Еллан-Блакитний (лідер), В.Сосюра, О.Копиленко, П.Тичина, М.Йогансен, М.Хвильовий.

-                                     ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – М.Хвильовий (лідер), М.Яловий, М.Куліш, П.Тичина, Ю.Яновський, М.Бажан, О.Довженко – 1926-1928рр.

-                                     ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927) – І.Кулик, І.Микитенко, І.Ле, Л.Смілянський – як протиставлення всім іншим літературним спілкам в Україні: творила “пролетарський конструктивний реалізм”, вела рішучу боротьбу за інтернаціонально-класовий союз літератури України проти “міщанського, націоналістичного”

-                                     “Нова генерація” (1927р.) створена М.Семенком. мета – пропаганда новітніх художніх стилів під пролетарськими гаслами.

-                                    “Молодняк” (1926-1932) – С.Воскрекасенко, О.Корнійчук, С.Крижанівський, Л.Первомайський, Л.Смілянський, А.Шиян – оголосили себе “бойовим загоном пролетарського фронту”.

-                                     “Неокласики” (“п’ятірне гроно”: М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Пилипович, Освальд Бургардт – організація була ліквідована існуючою владою).

-                                    АСПИС (Асоціація письменників)

-                                    “Авангард”

-                                    “Ланка” (“Марс” - майстерня революційного слова).

-                                     “Західна Україна” та ін.

Велика кількість письменницьких організацій з різними поглядами на мистецтво й творчу особистість призвела до літературної дискусії 1925-1928рр. М.Хвильовий виступив із памфлетом “Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”, що стало викликом тих, хто дискредитував мистецтво, зводячи його до примітивізму та узагальнення. Актуальним став лозунг “Геть від Москви!”, який вказував на те, що українській літературі треба мати свій індивідуальний шлях розвитку, а не наслідувати, копіювати досягнення інших літератур. Письменник має бути обдарованим, а не штучно створеним. 23 квітня 1932р. вийшло Рішення ЦК компартії більшовиків про ліквідацію всіх асоціацій, спілок, об’єднань письменників.

Й.Сталін переймався, що лозунги М.Хвильового набувають не літературного, а політичного характеру.

1934р. – на 1 з’їзді радянських письменників творчим методом проголошено соціалістичний реалізм (продовжувався до 80-х років 20 століття)